Андрій Хімко - Засвіти

— Добридень, пані господине! Доброго здоров’я ївши!

— Вітаю, дівчино, в господі! — відказала Мотря, оглядаючи неждану незнайомку, що зупинилась в порозі.— Проходь та сідай і ти до мене.

— Дякувати богу, не голодна... Я в справі до вас,— зам’ялася.

— До мене чи до чоловіка? — розгадливо запитала Мотря.— Він тепер на Січі...

— Та воно, певно,— присіла скраєчку лави невідома,— ліпше б, звичайно, було, коли б і чоловік був, але коли його немає, то, може, те ви й одна поладите... Найнятися хотіла б...— вдивлялася вона пильно в маля, аж Мотря звернула увагу.— Я й коло худоби, і в хаті поратись умію, і в городі чи у полі робила б, та й дитину ото доглядала б,— затнулася вона раптом.

— Звідки ж ти й чия? — поцікавилась Мотря розчулено.

— Родом аж із-за Чигирина, робила трохи під Корюковим та й у самому місті-таки,— примовкла.— А оце, навесні, по тім татарськім набігові людоловів та лядських гвалтах, що, може, чули, господаря вбито, а господиню з трійком дітей, худобою та дробом свійським до ясиру взято... Я не дома була, тільки пожарище бачила та нелюдський крик чула, як вони наскочили, а вже згодом про все мені розповіли ті, що врятувались...

Івасик, мабуть, прикусивши язика, раптом заплакав і молодиця кинулася, як ужалена, до нього. Але господиня зупинила її:

— Він не звиклий до чужих... Я сама його... Присядь!.. А-а-а!.. Мій хороший!.. А-а-а. Ось я їй дам, тій ваві!.. Я їй!..

Вона скоро заспокоїла маля, витерла сльози, почукикала й поклала у велику лозову колиску на ремінних вервечках.

— Засни трохи, хороший, засни!..— гойднула кілька разів вона колиску і знову повернулася до прийшлої...

— ...Проситиму, може б, таки взяли мене за служку?..

— Що тобі сказати, дівчино? Сама бачиш, ні до чого нам служка. В хаті й на городі сама впораюсь якось, а двору ще немає в нас. Небагаті ми, щоб слуг мати. Спробуй, може, кому іншому і треба, а ми — обійдемося... Не звичні до служниць,— зітхнула згодом господиня.— Присядь ось сюди, трохи пригостися, чим бог послав. Воно не яка вже страва, та хоч відпочинеш трохи... Можеш і переночувати, а в служки... не можу взяти.

Прийшла довго відмовлялася від їжі, але Мотря так приязно припрошувала, так настійливо і ласкаво благала, розжалоблена, що та мусила згодитись. Проте майже не їла поданого їй, а все плакала чогось, хоч і стримувала плачі свої.

По тому сніданку Мотря попрямувала на город, а вона — й собі з нею:

— Допоможу вам трохи, паніматко...

Та так уже старалась на грядках, так працювала споро, що Мотрі аж сльози навернулися із жалю.

— Я, може, і взяла б тебе,— ділилась сумнівами Мотря,— та коли ж соромно від людей, і чоловіка боюсь... Дізнається, то і мене, і тебе під гарячу руку почастувати може...

Увечері господиня, лежачи на ліжку-полу, довго оповідала гості про своє життя, про заміжжя за значно старшого від неї чоловіка, про зимівник, спалений жовнірами, та переїзд сюди. А гостя тільки пошелестить сіном, на якому лежала посеред хати, обізветься, щоб Мотря чула, що не спить, і мовчки слухає...

— Наговорила я тобі, змученій... Відпочивай, та не ображайся, що відмовляю в проханні, такому необхідному тобі... Десь улаштуєшся, не горюй дарма...

Довго ще Мотря чула шарудіння та зітхання прийшлої, поки непомітно й заснула під сюркіт коника під припічком. Спало все і навкруги. Тільки поодинокими гвалтами та гавканнями собак у слободі час від часу пробуджувалась околиця то в одному, то в другому місці. Мотря навіть не прокидалася від нього, навикнувши.

Тьмяний відблиск пощербленого місяця серпом крізь пузирі вікон лягав на неї, вузенькою шпаркою впирався в колиску, з якої ледь чулося то дитяче дихання, то плямкання...

Вже й північ, либонь, а гості не спалося. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Лежачи горілиць, вона час від часу тихо зітхала, вслухаючись, підводила голову і знову опускала її стримано і зачаєно, боячись розбудити господиню. Їй не до сну було в цій хаті, душа її розривалася, тіло шматувалося, лежала як на голках, хоч і м’яко було послано на сіні.

Десь у запівночі, вона, затамувавши подих, прислухаючись, тихо звелася, навшпиньки підійшла до колиски, боязко простягла тремтливі руки, помацала тепле тільце дитини і заніміла. Дитя завовтузилося, щось сонно замимрило, схлипнуло, і та обмерла геть в острасі, та згодом, продихнувши оту задуху і переконавшись, що господиня спить, таки нагнулась, жадібно-пристрасно припала устами до розтепленого личка, аж тим розбудила дитину.

— Ии-и! Іі-і!..— почувся плач маляти, і прийшла, як опечена, кинулася до своєї постелі, навпомацки схопила свою свитку й хустину-бендалик і подалася простоволоса надвір, під сонну розмову господині, що звично, в напівсні погойдувала колиску маляти...

Рано Мотря проснулася від дитячого плачу, заспокоїла дитину, оглянулась по хаті і очам не повірила. Там, де лежала прийшла, тільки зіжмакане рядно було трохи стягнуте набік. Господиня стурбована ступила в сіни, заглянула в світличку, вийшла надвір — гості не було-таки.

«Що те все значило б?» — ходила в здогадах та подивах вона по хаті. І одягалася, і вмивалася, і до корови навідалась, а з думки не йшла вчорашня гостя. «Що те все значило б?.. — заклопотано відгадувала неймовірне.— Чей же, просилася в служки, і ось маєш: втекла! Чому?.. І з собою нічого не