Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Какое счастье знать,

Что ты любим и нужен.

И все взаимно в жизни непростой:

И доброта, и верность нашим дружбам…

Какое счастье быть самим собой…

Вересень. Бабине літо. Тепле, м’яке. Дуже прик­метно, бо я відчуваю себе так само. М’яко й теп­ло. Розумію, звісно, що літо вже минуло, але душа насолоджується цим незвичайним пухнастим спокоєм.

Початок вересня зазвичай чудовий. Навіть якщо напередодні дощило й було холодно, до середини вересня погода встановлюється сонячна, але не спекотна. Тепла і спокійна, з чарівною яскравістю осінніх барв. Як… сорокарічна жінка, подумалось. Мабуть, найчарівніший період у її житті. Вона ще гарна тією дозрілою красою, що пишається, перш ніж зів’янути. Так само, як і природа о цій порі. Недарма ж «бабине літо».

Узагалі — кожна пора року прекрасна по-своєму.

Весна — молодістю, що пробуджується. Свіжістю. Ніжним, безневинним, але буйним цвітінням. У повітрі пахне зеленню, жагою життя і коханням. Неслухняними, як талі води, струмками прагнуть кудись думки і амбіції. Шаленіє кров. Час зачаття і розвитку. Час любові…

Коли настає спекотне літо, хочеться насолодитись життям у всіх його проявах. Здається, що воно тільки-но розпочалося. Енергія цвітіння шаленіє з нестримною пристрастю. Як добре! Ще молода, але вже сильна природа вимагає — жити! І стільки ще планів попереду! А ось і плоди весняного буяння. Молоді, зелені та свіжі.

Літо — час кохання: усвідомленого, глибокого й піднесеного.

І раптом… що це? Осінь? Так скоро? Та ні ж, це літо, але — «бабине»… Усвідомлюєш розумом, що осінь, але чіпляєшся за оманливе тепло. І, розквітаючи тією особливою осінньою пишнотою, починаєш себе переконувати: ні, життя ще не закінчується! Подивіться, яка я гарна! Хочеться любові. Може, навіть більше, ніж навесні. І хоч летюча краса осені золотим і багряним листям опадає з легким шелестом у траву, нам усе ще по-літньому тепло й затишно. І дні зігрівають, не даючи зимі увірватися занадто швидко. Нагадують: насолоджуйтеся цією красою!

І я насолоджуюся. Хоча розумію, що холодна незатишна зима вже не за горами. Вона прийде, як завжди, з морозами, хуртовинами і завиванням вітру. Прийде з неміччю, хворобами, слабкістю. Подекуди з’явиться срібло сивини… Але — не сьогодні, ні! Бо зараз — вересень. Бабине літо…

Сьогодні — мій сороковий день народження. Сидимо удвох із Наталею, святкуємо. Та сама Слобода, і ті самі проблеми із продажем будинку та виплатою частини вартості своєму колишньому чоловікові.

Настрій у мене так собі… Вчора був день народження сина. У нього «весна», йому — вісімнадцять! Колись ми відзначали разом, але цього року син уперше святкує десь далеко. У нього нині солдатсько-студентське життя, а мені й порадувати його особливо нічим.

Роботи — кіт наплакав. Грошей — ще менше. Скромний подарунок із листівкою і невеликою сумою грошей він, звісно, від мене отримав, і я сподівалася, що це трохи поліпшить йому настрій. Але як же гірко думати, що йому довелося подорослішати так рано! І свій вісімнадцятий день народження він зустрічає десь, у компанії офіцерів і друзів-курсантів. Але що вдієш, я тримаюся, запевняючи себе: все буде гаразд. Не знаю вже, що було на іменинному столі мого сина, і чи був він у нього взагалі, а в мене на столі — миска з вареною картоплею, посипана свіженьким кропом, малосольні огірочки, красиво розкладена на тарілочці варена ковбаса, сир і півлітрова пляшка самогону. Правда, самогон — такий як треба. Досить скромне вшанування такого дня.

Усе, окрім овочів, а ще подарунок — книжку кулінарних рецептів, — принесла моя подруга Наталочка. Друзі пізнаються в біді. Вона знає, що ані грошей, ані сил, ані бажання святкувати свій день народження в мене немає. До того ж, за тиждень до цього я виставила за двері чоловіка, на допомогу якого сподівалася… Ні, одружуватися я не хотіла. Ні з ким. Узагалі. Ніко´ли! Цього добра мені вистачило. Але дуже хотілося, щоб поряд був той, з яким я відчувала б себе жінкою.

Намагалася бадьоритися. Після того як вибралася з депресії, після лікарні, де мене повертали до життя, навчилася дивитися на все філософськи.

Ніхто з приятелів не згадав, не зателефонував і не привітав. Ну то й що? Мабуть, надто заклопотані. Але прийшла Наталка, моя подруга. І більше нам ніхто не потрібен.

Не надто багатий стіл? Господи, та скільки нам потрібно на двох? Головне — є пляшчина. Причому чистісінького пречудового самогону. Це її матуся постаралася.

— Яка в тебе класна мама, Наталочко! — сказала я.

Посварилася з другом? Значить, не любить він мене анітрохи. Чого журитися? Сказав же мені колись «страшний» отой дядечко в Умані, що буду коханою, щасливою й багатою. А з оцим хіба будеш щасливою? Пихатий якийсь. Хизується перед жінками своєю значущістю, наче грак на смітнику. Хоча, правда, залицятися уміє. Ну і в ліжку, звісно… Нічого, таких повно! Та й узагалі, від чоловіків — тільки проблеми.

Ось і в подруги моєї життя теж не мед.

Сама вона, хоч і не голлівудська красуня, але жіночка симпатична, фігура теж нічогенька. Хвилясте каштанове волосся спадає на плечі. Правда, подекуди проглядає сивина, але Наталку це не псує, а навпаки, додає якоїсь особливої чарівності. Гарні, виразні блакитні очі… Часто кажуть: «Очі — дзеркало душі…» Гадаю, не завжди, але в очах моєї подруги можна побачити співчуття і щирість. Така вона і є — добра та чуйна.

Борис, її чоловік (вони жили без шлюбу), полюбляв випити. Прожили отак дев’ять років, ростили двох синів. І тут раптом він зустрів іншу. І з Наталею вони розбіглися, та нова сім’я не склалася. Того, на що сподівалася його нова дружина, він їй дати не міг. Отож усе частіше заглядав у пляшку.

Тоді знову повернувся до Наталки, а та, недовго думавши, прийняла його. Усе-таки батько дітям. Хлопчакам без батька ніяк, він їм потрібен. Та й сякий-такий чоловік у домі…

Так і жили у безшлюб’ї десь років п’ятнадцять.

Грошей Борис ніколи багато не заробляв, а ті, що заробляв, — пропивав легко і швидко.