Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Я це зробила! Зробила, сказала!!!

Але мене вразило, що він… мовчав. Не здивувався. Не сказав, що це я довела його до такого рішення своєю стервозністю. Я зрозуміла, що він справді шкодує про те, що зробив. Про те, що це саме він, а не хтось інший, намагався мене вбити. Сидів, опустивши голову, і мовчав…

Господи, яка ж ти мудра, Маріє Василівно! Я не хочу, щоб він хворів, не хочу запроторювати його до в’язниці — не хочу, не хочу! Навіть більше — жодна в’язниця не може змусити людину катуватися від скоєного.

Ми поговорили про те, про се. Згадали про якісь світлі події в нашому житті. Авжеж, були й такі. У кожній сім’ї бувають як важкі дні, так і радісні. Колись я вважала, що щасливішої жінки немає в усім світі. І зараз я думала так само…

Ти мав рацію, В’ячеславе Петровичу! Я прощаю його. І не хочу, щоб він помирав… Замість ненависті, що з’їдала мене, прийшли жалість і почуття свободи…

Я готова була кричати від щастя. У мене було таке відчуття, що весь цей час я носила на собі важезний лантух із чимось гидким. А тепер у мене цей мішок хтось забрав. Таке полегшення…

Вийшовши на вулицю, я відчула: от би прив’язати до своєї ноги гирю, бо зараз злечу, наче повітряна кулька. «Це ж треба, — промайнуло в голові, — як думки можуть тиснути на тіло. Ніколи б не подумала…»

Але зараз думати не хотілося взагалі.

Здавалося, що досі я ніби дивилася на світ крізь брудне вікно. А тепер його хтось вимив, і все навколо заіскрилося, стало чистим і різнобарвним. А може, я сама його помила? Я така щас­лива!

Звільнення від ненависті й відчуття абсолютного щастя дивовижно перетворили моє життя. Я оглядалася навколо і помічала те, на що не звертала уваги, напевно, ще з часів своєї романтичної юності.

Он хмара, схожа на величезну хризантему. А весняне повітря — таке чисте, пронизане пахощами молодої зелені й бузку! І навіть автобуси та автомобілі, які злісно викашлюють вихлопи у весняний простір, не можуть перебити пахощів весни.

Господи, як я люблю усе це! І оте дівча, яке йде з мамою за ручку і повсякчас про щось її запитує, а мама терпляче відповідає і посміхається. Люблю того хлопця, який, не зупиняючись ось уже хвилин десять, набирає щось у своєму мобільному, а потім, раптом розсердившись, кричить у телефон: «Алло, алло, ти мене чуєш?!» Люблю навіть ту худу жіночку з обличчям, що виражає невдоволення й зневагу до всього світу. Бідолашна, як же їй, напевно, кепсько живеться… Людоньки, подивіться, — он ніжний паросток фіалки пробився крізь асфальт, от-от зацвіте…

«Це ж треба, — подумала я, — такий маленький, ніжний, наче такий слабенький, а пробився крізь товщу асфальту, щоб жити. Можливо, це буде зовсім недовге життя, бо його може зірвати мимохідь чиясь рука… Але він, цей маленький паросток, ХОЧЕ ЖИТИ!» І раптом я зрозуміла, як сильно ХОЧУ ЖИТИ! Як ЛЮБ­ЛЮ ЖИТТЯ!!

Знову сниться. Не оте місто. Моя квартира. Я сиджу вдома і дивлюся телевізор. Показують щось не надто цікаве, але й не сумне. Дзвінок у двері. Я повільно піднімаюся і йду.

Відчиняю двері й застигаю на місці: на порозі стоїть собака. Мій чорний пес, який врятував мене від смерті! Мій янгол-охоронець! Він знову прийшов до мене. Він повернувся! Виглядає стомленим, ледве дихає. Тьмяна шерсть висить клаптями, голова опущена. На мене не дивиться. Не радіє.

Я не можу поворухнутися. Обличчям покотилися сльози, але я навіть не витираю їх, вони капають прямо на підлогу. Я не знала, чому він тут, тому не ворушилася. Він зрозумів, адже вони, янголи, вміють читати наші думки. Вони знають про нас усе.

Відіпхнувши мене своєю мордою, він втомлено пройшов досередини, опустився на килимок і заплющив очі. Я кинулася до нього, стала обіймати, цілувати, гладити. Де ж він був увесь цей час? Що йому довелося пережити? Як же він вижив?

Що він відчував до мене — презирство, ненависть?

Чому повернувся?

Його змусили? Бо зобов’язаний? Чи сам захотів це зробити?

Я плакала від жалощів та щастя. Я просила вибачити мені й обіцяла, що більше ніколи не дозволю йому страждати через мене. Мені здалося, що він подивився приязно, легенько лизнув мене в ніс, і…

…І я прокинулась. У сльозах. Із мокрим носом і чітким відчуттям того, що він був тут… Раптом я зрозуміла: мій янгол-охоронець повернувся до мене сам! Повернувся, бо любить мене, адже я змінилася. Позбулася ненависті, і в моїй душі звільнилося місце для нього. Місце, де він міг влаштуватися, згорнувшись калачиком. Він повернувся, щоб допомагати. А ще — радіти моїм добрим справам. Отже, я все зробила правильно.

Спасибі, добра Маріє Василівно! Спасибі, любий Дмитре Миколайовичу і чудовий Багрєєв! Спасибі Вам, пастирю В’ячеславе Петровичу. Я вдячна за своє спасіння, за уроки, за допомогу й віру. Я вдячна вам усім, адже до мене повернувся МІЙ ЯНГОЛ!

Кожна людина, народившись, отримує янгола-охоронця. Вони супроводжують нас упродовж усього життя. Вони відповідальні за наші вчинки. Вони не можуть вирішувати наші проблеми, але мають змогу нашіптувати нам підказки тихим голосом совісті.

Дехто чує цей голос досить виразно. Інші — не чують зовсім, бо не хочуть його чути. Такі люди позбулися своїх янголів-охоронців, живуть собі і вважають, що й «самі впораються». Чи так це? Не знаю. Гадаю, що ми теж відповідаємо за своїх янголів-охоронців. Від того, як ми живемо, як ми ставимося до себе й до оточення, залежить, що відбувається з ними. І саме це й визначає в нас Людину.

Я не думаю, що мій янгол-охоронець виглядає чистісінько як пес. Просто вони вміють читати в наших душах та думках і мають ту подобу, яка близька до нашого розуміння.

Я підвелася з ліжка і, прихопивши з собою подушку й ковдру, лягла на підлогу, туди, де нещодавно уві сні плакала над моїм змученим янголом. Заплющивши очі, я відчула… тепло. Від чогось м’якого, шерстистого… Подумки обійняла це і заснула так солодко, як уже давно не спала…