Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

Незабаром Twitter трансформував новини – і не лише спосіб їхнього сприйняття (наприклад, про смерть Майкла Джексона у 2009-му), але й спосіб подачі. Журналісти почали використовувати соцмережі, щоб писати нотатки й уривки інформації, поширюючи дописи в реальному часі. Вони отримували негайні відгуки, і Twitter, за словами технічного репортера Фархада Манджу, був для цього «потрібним місцем». Він нагадував клуб для всіх, «де багато журналістів підсвідомо створювали та коригували світогляд». Соціальні мережі стали майданчиком, де люди вирішували, що заслуговувало потрапити в новини, а що ні.

Twitter також пропонував засоби поширення інформації без залучення журналістів. Політики та знаменитості використовували цю соцмережу, щоб писати власні повідомлення. Дональд Трамп прирівняв свій Twitter-акаунт до «володіння власною газетою», але значно досконалішою, де подається лише одна ідеальна думка: його. Лише за кілька років Twitter стане рушієм політичних повідомлень у більшій частині світу, навіть попри відносно «маленьке» населення у 330 млн користувачів.

Стрімке покращення якості камери смартфонів та мобільної пропускної здатності також почало змінювати особливості соцмереж. У 2010 році запустили Instagram – фотообмінний сервіс наступного покоління, що поєднував профілі користувачів, хештеги та низку привабливих фільтрів зображень. До 2017-го Instagram щодня додавав до своїх архівів понад 60 млн фото. Цукерберґів Facebook поглинув його так само, як десятиліттям раніше Google прибрав до рук його відеоконкурента YouTube.

Перш ніж хоч хтось це усвідомив, мобільна техніка, ретельно продумані крамниці додатків та корпоративна консолідація зумовили ще одну велику зміну Інтернету – вона стосувалася контролю. Після десятиліть вільного розвитку компанії, які ще нещодавно вважалися стартапами, швидко доросли до управління величезними цифровими імперіями з сотнями мільйонів віртуальних мешканців. Найважливіше, що ця купка компаній створювала центр, від якого залежали мільйони інших онлайнових сервісів.

Схоже на те, що так триватиме ще якийсь час. Титани індустрії купують потенційних конкурентів за такі шалені гроші, якими мало хто дозволить собі розкидатися. Facebook, наприклад, купив у 2014-му WhatsApp за 19 млрд доларів, що стало найбільшим придбанням венчурної компанії в історії. Навіть якщо дрібніші компанії й зберігають незалежність, ці титани тепер контролюють основні шляхи доступу до Інтернету сотень мільйонів людей. У країнах, як-от Таїланд та Філіппіни, Facebook буквально замінив собою Інтернет. Попри весь креативний хаос Інтернету, ним керує купка цифрових царків.

Ось так ми маємо Інтернет – нібито знайомий, але й водночас невпізнаваний для його засновників, із важливими наслідками не лише для майбутнього павутини, але й для майбутнього політики та війни також. Тім Бернерс-Лі писав про це так: «Павутина, до якої багато хто підключився роки назад, – це не те, що бачать нові користувачі. Те, що колись було широким вибором блогів та веб-сайтів, нині сплющено під вагою кількох домінантних платформ. Така концентрація влади створює нових наглядачів, що надають змогу купці діячів контролювати, які ідеї та думки бачитимуть та поширюватимуть… Ба більше, той факт, що влада сконцентрована серед такої малої кількості компаній, робить можливим перетворити павутину [на зброю] у великих масштабах».

Це схоже на те, як раніше технічні революції створювали нові класи магнатів, а також нові сили, що брали участь у конфліктах. Однак ця ситуація відрізняється розмахом контролю нинішніх компаній. Ґульєльмо Марконі, наприклад, винайшов радіо і намагався монополізувати його. Але він був не в змозі стримати поширення цієї технології чи контролювати нову мережу радіомедійних компаній. Навряд чи він уявляв собі, що визначатиме, які повідомлення політики чи військові можуть передавати радіохвилями, або що захопить весь світовий ринок реклами в них. Аналогічно винаходи Семюеля Морзе, а потім Александра Ґрема Белла породили AT & T – найуспішнішу комунікаційну монополію XX століття. Але ані вони, ані їхні корпоративні наступники й не наближалися до політичного та економічного впливу, який мають сучасні засновники провідних технічних компаній.

Є ще одна відмінність між цією та попередніми технічними революціями: не всі з цих скоробагатьків мешкають на Заході. WeChat, по-справжньому дивовижна модель соцмережі, що виникла у 2011 році, невідома багатьом мешканцям західного світу. Покликана задовольнити унікальні потреби величезного, але здебільшого ізольованого китайського Інтернету, WeChat може стати моделлю ширшого майбутнього Інтернету. Відома як «супердодаток», вона поєднує соціальні медіа та ринковий майданчик, немов компанії, на кшталт Facebook, Twitter, Amazon, Yelp, Uber та eBay, злиті в одну, щоб керувати мережею близько мільярда користувачів. У WeChat можна знаходити та вивчати підприємства, замовляти їжу й одяг, отримувати платежі, викликати машину, постити відео і, звісно, розмовляти з друзями, рідними та ким завгодно. Цей додаток такий необхідний для сучасного життя, що китайські громадяни буквально не можуть без нього: їм навіть не дозволяють видаляти свої акаунти.

Кінець дитинства

Словом, Інтернет виріс із дитячого віку.

Протягом одного покоління він розцвів від проекту кількох науковців із двох університетських комп’ютерних лабораторій до мережі, що охопила половину населення світу. За цим зростанням стоїть неймовірне розширення демографії нової спільноти. Типовий користувач Інтернету – це більше не білий американський комп’ютерник із Каліфорнії. Понад половина користувачів тепер мешкають в Азії, а ще 15 % – в Африці. Джейкоб Нільсен, один із перших розробників Інтернету, якось сказав про зміни «обличчя» користувача Інтернету так: «За статистикою, типовий новий користувач – це, імовірно, 24-річна жінка з Шанхая».

Половина населення світу вже перебуває онлайн, а інша половина невдовзі там опиниться. За прогнозами, до цієї величезної цифрової екосистеми щороку приєднуватимуться сотні мільйонів нових користувачів. Здебільшого це трапиться в країнах, що розвиваються, де сьогодні мешкає дві третини онлайнового населення. Розвиток Інтернету там перевищив розширення базової інфраструктури. У південних регіонах Африки швидке запровадження смартфонів протягом наступних п’яти років призведе до подвоєння кількості підключень до мобільної широкосмугової мережі. За оцінками Ради нацбезпеки США, на півдні Африки та Азії доступ до Інтернету мають більше людей, ніж до надійного електропостачання.

Урешті-решт, від Інтернету сьогодні нікуди не подітися. Всі, хто захоче уникнути його покриття, не досягнуть у цьому успіху. Навіть віддалені райони Афганістану та Конго користуються вай-фаєм. У базовому таборі на горі Еверест за 5300 м над рівнем моря стомлені альпіністи можуть натрапити на повністю функціональне кіберкафе. Тим часом за сотні метрів під поверхнею Землі ВПС США почали переробляти комунікаційні системи своїх ядерних бункерів. Одне з удосконалень – забезпечення людям, що спостерігатимуть за армагеддоном, доступу до Facebook.

Усі ці люди в усіх згаданих місцях скеровують онлайн-світ, що вже й так зріс до неосяжних розмірів. Хоча кількість веб-сайтів перевищила мільярд ще десь у 2014-му, невідомо скільки ще мільйонів криється в «глибокій павутині», прихованих від