народ молдавський - Молдавські народні казки

і знеслася. Яйце почало крутитися по нерівній дорозі й розбилося. З шкаралупи вилетіло три жуки. Йону вдалося двох убити, а третього він і слід загубив.

А в лютого змія Лімбе-Лімбеу був слуга, який стеріг зміїв маєток вдень і вночі, без сну, без відпочинку.

Казав змій слузі:.

— Хай не сховається від твого ока ні людина, ні тварина, ні птиця, ні комаха. Хай ніхто не врятується від твоєї руки, і навіки-віків хай ніхто не потрапить у мій двір.

Але забув змій сказати, що смерть його ховається в свині, яка ходить з поросятами…

Ось летить жук до маєтку Лімбе-Лімбеу. Його у воротях зупиняє слуга-охоронець, бере за голову і не пускає в маєток. Даремно репетує жук:

— Пусти мене до Лімбе-Лімбеу. Він господар твій і мій. Його життя у великій небезпеці — на волоску від смерті. Пусти мене, пусти!.. Якщо господар мене побачить і потримає на долоні, то ще проживе якийсь вік.

— Я роблю те, що мені велено… Коли ж пущу кого-не-будь, господар відрубає мені голову, не питаючи ні про що.

Взяв охоронець жука в руки, вдарив ним об землю і притоптав ногами. А потім побіг до господаря розповісти, що трапилось.

Лімбе-Лімбеу сидів з вишкіреними зубами, жовтий як віск. Він тільки встиг сказати:

— Ой, дорогий мій, не треба було вбивати жука… — І вмер.

Незабаром приїхав у маєток Фет-Фрумос. Він ретельно обшукав увесь замок і в одній кімнаті знайшов мертвого Лімбе-Лімбеу. Кинув Фет-Фрумос змія на купу дров і запалив. А потім розвіяв попіл, примовляючи:

— Йди за вітром, пропади, на людей не клич біди!

Глянув Фет-Фрумос на сонце і легко зітхнув. Але раптом почув із льоху жалібний голос:

Ой мамо, ой тату, Невже пропадати?.. Брати і сестриці, Сиджу я в темниці Змій мене з’їсть! Змій мене з’їсть…

Стиснулось од жалю серце в юнака, кинувся він до льоху, поламав замки і засуви, відчинив ковані двері і побачив там гарну, як сонце, дівчину. Вивів ту невільницю надвір, і з великої радості вона поцілувала його. Потім розповіла, як її вкрав змій Лімбе-Лімбеу і хотів з нею одружитися, але краще було померти, ніж стати його дружиною.

Потім Фет-Фрумос і дівчина довго не чекали, покликали батьків, братів і сестер і стали готуватися до весілля. Наварили багато страв, накупили напоїв, скликали співаків і музикантів з усього світу, і почалося весілля.

Хто проходив тими краями — всіх на весілля запрошували, частували. І я там був, їв, пив і співав, ще й людей пригощав. Там цю казку чував, оце й вам розказав.

Дафін і Вестра
(Переклав А. М’ястківський)

У тім краю, де, надивившись на людське горе, сонце спати лягає за море, розкинулось велике царство. Жив у тім царстві цар з царицею. Обоє вони були вже в літах, а дітей не мали і тяжко журилися, що не буде кому їх, стареньких, доглянути. Посідали вони якось та й заплакали. Плакали-ридали, свою долю проклинали. А в той час у їхньому краю ходив старий пустельник, який умів бур’янами й травами людей лікувати. Прийшов він до царського двору.

Цар з царицею почали скаржитись йому на свою долю. А він став перед троном навколішки й простягнув цариці кетяг винограду, який приніс з крутої кришталевої скелі, що стоїть під самим сонцем.

— З’їси цей виноград, — сказав пустельник, — у тебе народиться син.

Ніби сонце царю душу зігріло — захотілося йому жити й жити. Гукнув він своє військо, зібрав мисливців і поїхав на полювання. Багато вполював вовків, лисиць і зайців. Але так захопився полюванням, що не помітив, як переїхав межі своїх володінь. Доїхав цар з військом та мисливцями до незнайомого замку, що стояв на високій горі. Обійшов його із слугами довкола — саме каміння та каміння, ніде живої душі не видно.

Збагнувши, що він не в своєму володінні, цар сказав воякам і мисливцям:

— Поїдемо назад.

Рушили вони назад, але довкола з’явилися круті урвища. Кинулись шукати, де можна було б спуститись, але такого місця не знайшли. Так минув день, другий… Не стало у них їжі. Просиділи голодні й третій день, на четвертий ранком глянули — на мурі замку чорт походжає і люлечку курить.

— Гляньте, ваша величність, — сказали слуги цареві.

— То ж чорт, — злякався цар, — не займайте його!

— Чи не скаже твоя мерзенна темність, в чому ми провинилися, що ти не даєш нам дороги?

— Я вас не заганяв сюди, ви самі прийшли, — сказав чорт.

— То зроби ласку, твоя нікчемність, випусти нас, — почав просити цар.

— Гаразд, царю, але якщо пообіцяєш мені подарунок.

— Який?

— Подаруй мені те, чого ти не бачив і не чув у своєму дворі, і я вмить вас випущу.

Подумав цар, але