Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

Наступність слів у мові невиправдано перебільшує ті факти, на які ми вказуємо, оскільки кожне слово займає якесь місце на сторінці і якусь мить у голові читача; поза переліченими мною очевидними ознаками ординарності цей чоловік справляв враження людини з бурхливим минулим.

У моєму кабінеті є овальний портрет мого прадіда, який воював у війнах за незалежність, і кілька вітрин зі шпагами, медалями і прапорами. Я◦показав йому, супроводжуючи поясненнями, ці овіяні славою реліквії; він ковзав по них поглядом, як той, хто виконує обов’язок, і доповнював мої слова не без деякої причепливості, гадаю, мимовільної і машинальної. Наприклад, він казав:

— Саме так. Битва при Хуніні. 6 серпня 1824 року. Кавалерійська атака Хуареса.

— Суареса, — виправив я.

Підозрюю, ця помилка була умисною. Він розвів руками на східний манір і вигукнув:

— Моя перша помилка і, либонь, не остання! Я◦живлюсь текстами і плутаюсь; всередині вас живе цікаве минуле.

Звук «в» він вимовляв майже як «ф». Такі лестощі мені не сподобалися. Книжки зацікавили його більше. Він блукав поглядом по назвах і, пригадую, сказав:

— А, Шопенгауер, який ніколи не вірив історії… Таке ж видання Грізенбаха було у мене в Празі. Я◦думав, що зістарюсь у дружньому оточенні цих зручних томів, та сама історія, втілена в одному шаленці, викинула мене з того дому і того міста. І ось я тут з вами, в Америці, у вашому милому домі…

Він говорив неправильно і плинно; відчутний німецький акцент уживався з іспанською шепелявістю.

Ми вже сиділи, тож я скористався його словами, щоб перейти до справи. Я◦сказав:

— Тут історія є милосерднішою. Я◦сподіваюся, що помру у цьому домі, в якому народився. Сюди мій прадід приніс свою шпагу, яка мандрувала Америкою, тут я обдумував минуле і писав свої книжки. Я◦сливе можу сказати, що ніколи не покидав цю бібліотеку, але тепер нарешті вийду з неї, аби проїхатися тими землями, які я досліджував лише на картах.

Я◦пом’якшив усмішкою свій риторичний ексцес.

— Ви маєте на увазі певну Карибську республіку? — спитав Ціммерманн.

— Саме так. Цій скорій подорожі я завдячую честю бачити вас у себе, — відповів я.

Трінідад принесла нам каву. Я◦неквапом і впевнено вів далі:

— Ви, мабуть, уже знаєте, що міністр поклав на мене місію переписати, подавши до них переднє слово, листи Болівара, які волею випадку були знайдені в архіві доктора Авельяноса. Це доручення зі щасливою неминучістю увінчує доробок всього мого життя, працю, що певним чином увійшла в мою кров.

Для мене було полегкістю сказати те, що я мав сказати. Ціммерманн, здавалося, мене не чув; його очі дивилися не на моє обличчя, а на книжки у мене за спиною. Він якось непевно кивнув, а потім високомовно сказав:

— Увійшла в вашу кров. Ви справжній історик. Ваш народ блукав рівнинами Америки і розв’язував великі битви, тоді як мій, темний, заледве визирав із гетто. У вас історія в крові, як ви красномовно сказали; вам досить уважно прислухатися до того віддаленого голосу. Натомість мені треба переміститися до Сулако і розшифрувати документи, може, фальшиві документи. Повірте, докторе, що я вам заздрю.

У цих словах не прозирав ані виклик, ані насмішка; вони виражали волю, яка робила з майбутнього щось таке саме безповоротне, як минуле. Річ була не в його аргументах; сила була в людині, а не діалектиці. Ціммерманн продовжив із менторською неквапливістю:

— У питанні Болівара (вибачте, Сан-Мартіна) ваша позиція, дорогий метре, є більш ніж відомою. «Votre siège est fait»[25]. Я◦ще не розбирав того листа Болівара, та неминучим і резонним є припускати, що Болівар написав його, щоб оправдатися. У кожному разі ця славнозвісна епістола розкриє перед нами те, що можна було б назвати «частиною Болівара», але не «частиною Сан-Мартіна». Коли вона буде опублікована, її треба буде виважити, проаналізувати, пропустити через сито критики і, якщо виявиться необхідним, взяти під сумнів. Нема нікого більш підхожого для цього остаточного судження, ніж ви з вашою лупою. Скальпель, ланцет — якщо цього вимагає наукова строгість! Дозвольте мені ще додати, що ім’я того, хто оприлюднить листа, буде пов’язане із самим листом. Вам зовсім не потрібна така прив’язка. Публіка не розрізняє нюансів.

Тепер я розумію, що наша подальша дискусія була, по суті, марною. Можливо, я відчув це ще тоді; щоб не перечити йому, я вчепився за дрібницю і запитав його, чи він справді думає, що ті листи підроблені.

— Та хоч◦би й власноруч написані Боліваром, — відповів він. — Це не означає, що в них усе правда. Може, Болівар хотів обманути свого адресата чи попросту міг обманюватися сам. Ви, історик, мислитель, краще за мене знаєте, що загадка таїться в нас самих, а не в словах.

Ці кучеряві утерті фрази мені надокучили, і я сухо зауважив, що всередині тієї таємниці, що нас оточує, зустріч у Ґваякілі, на якій генерал Сан-Мартін зрікся своїх честолюбних помислів і ввірив долю Америки Боліварові, також є таємницею, яку варто дослідити.

Ціммерманн відказав:

— Пояснень є багато… Дехто припускає, що Сан-Мартін піймався у пастку; інші, як-от Сарм’єнто, що він був європейським військовим, який заблудив на континенті, якого він ніколи не розумів; декотрі, в основному це аргентинці, пояснювали його вчинок самозреченням, інші — утомою. Є ті, хто говорять про таємний наказ не знати якої масонської ложі.

Я◦зауважив, що у кожному разі було◦би цікаво відтворити точні слова, які сказали один одному Протектор Перу і Визволитель.

Ціммерманн прорік:

— Певно, слова, якими вони обмінялися, були банальними. Двоє чоловіків зустрілися у Ґваякілі; якщо один узяв гору, то через те, що мав сильнішу волю, а не через діалектичні ігри. Як бачите, я не забув свого Шопенгауера.

І додав з усмішкою:

— «Words, words, words». Шекспір, неперевершений майстер слів, їх зневажав. У Ґваякілі чи в Буенос-Айресі, у Празі, вони завжди важать