Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

У ту мить я відчув, що з нами щось коїться чи радше вже скоїлося. Ми вже були якимись іншими. Сутінки проникали в кімнату, та я не вмикав лампи. Ледь навмання я запитав:

— Ви з Праги, докторе?

— Я◦був із Праги, — відповів він.

Щоб ухилитися від основної теми, я зауважив:

— Мабуть, це дивне місто. Я◦його не знаю, але першою книжкою, яку я прочитав німецькою мовою, був роман «Ґолем» Майрінка.

Ціммерманн відповів:

— Це єдина книжка Ґустава Майрінка, що варта згадки. За інші краще не братися — це суміш поганої літератури і ще гіршої теософії. А◦втім, крапля химерності Праги розлита у тій книжці снів, що губляться в інших снах. У Празі дивним є все чи, якщо волієте, ніщо не є дивним. Там може статися що завгодно. Якось надвечір у Лондоні я відчув те саме.

— Ви говорили про волю, — озвався я. — У «Мабіногіоні»[26] два королі грають у шахи на вершині пагорба, а тим часом долі б’ються їхні воїни. Один із королів виграє партію; вершник приносить звістку, що військо іншого розбите. Битва людей була віддзеркаленням битви на шахівниці.

— А, магічна дія, — сказав Ціммерманн.

Я◦відказав:

— Або прояв волі у двох різних площинах. Ще одна кельтська легенда оповідає про поєдинок двох славетних бардів. Один, акомпануючи собі на арфі, співає від світанку до смерку. І вже при світлі зірок чи місяця передає арфу іншому. Той відкладає її убік і підводиться на ноги. Перший визнає свою поразку.

— Яка ерудиція, яка сила синтезу! — вигукнув Ціммерманн.

І додав уже спокійніше:

— Мушу зізнатися, що я є невігласом, нікчемним невігласом щодо Британії. Ви, як день, обіймаєте Захід і Схід, тоді як я обмежений своїм карфагенським закутком, який зараз доповнюю дрібкою американської історії. Я◦всього лиш застосовую метод.

У його голосі була улесливість єврея і улесливість німця, та я відчув, що йому нічого не коштує притакувати і лестити мені, позаяк свого він добився.

Він попросив мене не турбуватися влаштуванням його поїздки. (Ужив жахливе слово «клопотатися»). І тут же витяг із папки адресованого міністрові листа, в якому я викладав причини своєї відмови і визнані заслуги доктора Ціммерманна, і вклав мені в руку свою авторучку, щоб я його підписав. Коли він ховав листа, я не міг не розгледіти проштампований квиток на авіарейс Есейса[27]—Сулако.

Виходячи, він знову спинився перед томами Шопенгауера і сказав:

— Наш вчитель, наш спільний учитель, припускав, що ніщо не чиниться супроти волі. Якщо ви залишаєтеся у цьому домі, цьому чудовому патриціанському домі, то це тому, що в глибині душі ви хочете у ньому залишитися. Я◦шаную вашу волю і вдячний за неї.

Цю останню милостиню я прийняв, не промовивши й слова.

Я◦провів його до виходу на вулицю. Коли ми прощались, він заявив:

— Кава була чудовою.

Я◦перечитую ці безладні сторінки, які без загайки кину у вогонь. Зустріч була короткою.

Передчуваю, що відтепер я вже не писатиму. «Mon siege est fait»[28].

Це трапилося у маєтку «Тополі», на півдні округу Хунін, в останні дні березня 1928 року. Головним героєм тих подій був студент медицини Бальтасар Еспіноса. Наразі ми можемо назвати його пересічним столичним парубком, який не мав інших вартих уваги рис, окрім ораторських здібностей, за які не раз удостоювався відзнаки в англійській школі в Рамос-Мехія, і майже безмежної доброти.

Він не любив сперечатися; волів, аби рацію мав співрозмовник, а не він. І хоча його вабила сліпа фортуна гри, він був поганим гравцем, позаяк не любив вигравати. Його відкритий розум був лінивий; у свої тридцять три роки йому належало здати ще один предмет — котрий найбільше його приваблював, — аби отримати диплом. Його батько, що був вільнодумцем, як і всі порядні люди його епохи, виховав його у доктрині Герберта Спенсера, але мати перед поїздкою в Монтевідео попросила, аби він щовечора проказував молитву «Отче наш» і хрестився. За багато років він ні разу не зламав цієї обіцянки. Йому не бракувало відваги; одного ранку він — радше байдуже, ніж розлючено — обмінявся двома-трьома стусанами з гуртом однокашників, які хотіли примусити його до участі в університетському страйку. Через свою згідливість був повен спірних думок і звичаїв: країна важила для нього менше, ніж загроза, що деінде подумають, що ми носимо пір’я; він обожнював Францію, та зневажав французів; мав за ніщо американців, але не заперечував проти того, аби в Буенос-Айресі були хмарочоси; вважав, що ґаучо рівнин є ліпшими вершниками, ніж ті, що живуть в горах та на згір’ях. Коли його кузен Даніель запропонував йому провести літо в «Тополях», він одразу погодився — і не тому, що любив село, а через вроджену поступливість і через те, що не знайшов поважних причин, щоб відмовитись.

Панська господа була великою і трохи занедбаною; неподалік розміщувалися служби управителя, що звався Ґутре. Їх було троє, цих Ґутре: батько, син, рідкісний неотеса, і дівчина, чиїм батьком був невідомо хто. Були вони високі, дужі, маслакуваті, мали рудувате волосся і лиця з індіанськими рисами. Майже не розмовляли. Жінка управителя давно померла.

У селі Еспіноса навчився речей, яких не вмів і про які не підозрював. Наприклад, що не треба на галопі під’їжджати до дому і що ніхто не їздить верхи просто так, а тільки у справах. Із часом він став◦би розрізняти птахів за їхніми голосами.

За кілька днів Даніелю довелося відлучитися в столицю, щоб провернути комерційну оборудку з худобою. Справи мали зайняти у нього щонайбільше тиждень. Еспіноса, який вже трохи втомився від bonnes fortunes