Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

Сільвейрі на долю випав Мулат Нолан, чиї предки, без сумніву, були рабами праотців капітана і носили їхнє ім’я; Кардосо — звичайний горлоріз вже в літах, родом з Корр’єнтес, який, щоб заспокоїти приречених, казав, поплескуючи їх по плечу: «Кріпися, друже! Жінки мучаться більше, коли родять». Подавшись торсами вперед, два напружені чоловіки не дивилися один на одного.

Нолан подав знак.

У Мулата, гордого своїм дорученням, здригнулася рука і він розпанахав горло від вуха до вуха; корр’єнтинець обмежився вузьким розрізом. З горлянок бухнула кров; чоловіки ступили кілька кроків і впали долілиць. Кардосо, падаючи, витягнув руки. Він переміг, так, либонь, про це і не дізнавшись.

Я◦не побачу, як вершина Іґероти подвоюється у водах Ґольфо-Пласідо[20], не поїду в Західну державу, і в тій бібліотеці, яку я, сидячи в Буенос-Айресі, уявляю так по-різному і в якої, безсумнівно, є чіткі обриси і щораз більші тіні, не розбиратиму почерк Болівара.

Я◦перечитую попередній абзац, щоб написати наступний, і мене дивує його тон: водночас меланхолійний і пишномовний. Либонь, не можна говорити про ту Карибську республіку, не відображаючи, бодай віддалено, монументальний стиль її найвідомішого історика, капітана Юзефа Коженьовського[21], але в моєму випадку причина інша. Початковий абзац мені продиктувало внутрішнє прагнення надати патетичної тональності трохи болючому, та радше дрібному епізоду. З усією правдивістю я викладу те, що сталося; можливо, це допоможе мені його зрозуміти. Крім того, зізнаватися у вчиненому означає з дійової особи робитися свідком, кимось, хто спостерігає і описує вчинок, а отже вже не є його виконавцем.

Трапилося це минулої п’ятниці, у цій самій кімнаті, де я пишу, о цій самій пообідній порі, тепер ледь прохолоднішій. Я◦знаю, що ми схильні забувати неприємні речі; тож хочу викласти на письмі мою розмову з доктором Едуардом Ціммерманном з Південного університету до того, як її розмиє забуття. Спогад про неї досі дуже яскравий.

Аби моя розповідь була зрозумілою, я мушу коротко нагадати цікаву історію з відомими листами Болівара, які відкопали в архіві доктора Авельяноса, чию «Історію піввікового безвладдя», що вважалася втраченою за усім відомих обставин, віднайшов і опублікував у 1939 році його внук доктор Рікардо Авельянос. З огляду на згадки, які мені запам’яталися в різних публікаціях, ці листи не мають великого інтересу, за винятком одного, написаного в Картахені 13 серпня 1822 року, в якому Визволитель розповідає подробиці своєї зустрічі з генералом Сан-Мартіном. Зайве підкреслювати цінність цього документа, в якому Болівар розкрив, бодай частково, те, що сталося в Ґваякілі. Доктор Рікардо Авельянос, непоступливий противник бюрократії, відмовився передати ці листи Академії історії і запропонував їх різним латиноамериканським державам. Завдяки похвальній запопадливості нашого посла, доктора Меласи, аргентинський уряд перший прийняв цю безкорисливу пропозицію. Було умовлено, що уповноважений приїде до Сулако[22], столиці Західної держави, і зніме копію з листів, щоб опублікувати їх тут. Ректор нашого університету, в якому я займаю посаду професора американської історії, для виконання цієї місії люб’язно порадив міністрові мене; я також отримав більш-менш одностайну підтримку Національної академії історії, до якої належу. Мене вже було записано на прийом до міністра, коли ми дізналися, що Південний університет, який не знав — як я волію думати — про ці рішення, запропонував кандидатуру доктора Ціммерманна.

Мова йде, як, можливо, знає читач, про іноземного історика, якого Третій рейх вигнав з його країни і тепер він є громадянином Аргентини. З його доробку, без сумніву, достойного, я зміг ознайомитися тільки із захистом семітичної республіки Карфаген, на яку потомки дивляться крізь призму римських істориків, її ворогів, і своєрідним есеєм, в якому стверджується, що державне управління не повинно бути видимим і патетичним дійством. Це судження рішуче спростував Мартін Гайдеґґер, який при допомозі фотокопій газетних заголовків показав, що сучасний глава держави не тільки не є інкогніто, він радше є протагоністом, хорегом, танцюючим Давидом, який мімічно представляє драму свого народу, послуговуючись сценічною помпою і без вагань вдаючись до гіпербол ораторського мистецтва. Він також встановив, що Ціммерман є юдейського, щоб не сказати єврейського, походження. Ця публікація шанованого екзистенціоналіста була безпосередньою причиною еміграції і зміни царини наукової діяльності нашого гостя.

Без сумніву, Ціммерманн приїхав до Буенос-Айреса, аби зустрітися з міністром; останній особисто — за посередництва секретаря — порадив мені поговорити з Ціммерманном і ввести його в курс справи, щоб уникнути неприємного видовища незлагоди поміж двома університетами. Природно, я погодився. Коли я вернувся додому, мені сказали, що доктор Ціммерманн сповістив телефоном про свій візит о шостій вечора. Як відомо, я живу на вулиці Чилі. Якраз вибивало шосту, коли подзвонили в двері.

Я◦сам, із республіканського простотою, відчинив йому двері і провів у свій домашній кабінет. Він затримався, щоб роздивитися патіо; чорно-біла кахляна долівка, дві магнолії і криниця пробудили в ньому красномовство. Гадаю, він трохи нервував. У ньому не було нічого особливого; мав років сорок і був дещо головатий. Темні окуляри приховували очі; одного разу він поклав їх на стіл, а потім знову взяв. Коли ми віталися, я із задоволенням упевнився, що вищий за нього, і відразу ж засоромився цього вдоволення, позаяк не йшлося про фізичний чи навіть моральний поєдинок, а лиш про mise au point[23], можливо, трохи незручне. Я◦мало чи зовсім не спостережливий, але пригадую те, що один поет незугарно, як і пасує описуваному ним, назвав недоладним вбранням. Досі бачу ці яскраво-сині одежини з купою ґудзиків і кишень. Я◦помітив, що краватка у нього зав’язана одним із тих вузлів фокусника, які тримаються при допомозі двох резинок. Із собою в нього була шкіряна папка, повна, як припустив я, документів. Він носив невеличкі вуса військового штибу; у ході розмови запалив сигару, і тоді я помітив,