Іван Петрович Котляревський - Енеїда

інноміне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

Се килим — самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.

А се сап'янці-самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В стариннії пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю Латину

З поклоном низьким на ралець».

Цариця, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

«Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сімє`ю,

Крий боже, як всі раді вам.

І вся моя маєтність рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба-солі не цуратись,

Кусок останній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка.

То, може, і в рідню вступлю».

І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав'яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват — з мущирів стріляли,

Туш — грімко трубачі іграли,

А многоліт — дяки ревуть.

Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п'ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип'янки,

Сивухи відер з п'ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем.

Еней і зятем називався, —

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

«Еге! — Юнона закричала, —

Поганець, як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку

І перцю дам йому і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя».

І на! через штафет к Плутону

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він Тезіфону

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олімп вродилась вмиг.

Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт,

Якраз її взяли гайдуки

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як чорт.

«Здорова, люба, мила доню, —

Юнона в радощах кричить, —

До мене швидше, Тезіфоню! —

І ціловать її біжить. —

Сідай, голубко! Як ся маєш?

Чи. пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину завітав

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.

Ввесь знаєть світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хоть би побрали всіх чорти:

Амагу, Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по-своєму їх ти!»

«Я наймичка твоя покорна, —

Ревнула фурія, як грім, —

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я з'єднаю

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім'я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу».

І перекинулась клубочком.

Кіть-кіть з Олімпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть — як там була!

Смутна Амата пір'я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн-князьок не буде зять;

Кляла Лавини родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? — против ріжна не прать.

Яга, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її утробу

Наклала злості, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе, Латина проклинала

І всім давала тришия.

Потім і Турна навістила

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька зробила

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному звичаю

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п'яний спав,

Яга тихенько підступила,

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.

Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхізове дитя

З Лавинією десь зійшлося

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Ловися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:

«Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю;

Нащо се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!»

«Живи, Енеєчку мій милий, —

Царівна сей дала одвіт, —

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти