Туве Маріка Янссон - Комета прилітає

собою надвечір’я: шелесту листя під повівом нічного вітерцю, перегуку пташок, кроків запізнілих подорожніх, що поспішають додому.

Розпалити вогонь було ніяк, тож вони боялися заснути посеред зачаєних небезпек, що могли чигати звідусіль.

Урешті видряпалися на високу скелю, на вершині якої почувалися трохи безпечніше, і повечеряли рештками хрустких хлібців із Хропусевих запасів. Мумі-троль викликався першим стояти на чатах, ще й відчергувати замість Хропсі.

Всі позасинали, тісно притулившись один до одного, а він вдивлявся у пітьму, що запала над пустелею мертвого морського дна. Підсвічене сяйвом комети, воно здавалося червоним, однак тіні залишалися чорними, мов оксамит.

Мумі-троль оглядав похмурий краєвид і думав, як же, напевно, потерпає від страху Земля, спостерігаючи за наближенням палаючої вогненної кулі! Він думав про те, як страшенно любить увесь світ з лісами й морями, вітрами й дощами, сонячним сяєвом, травами й мохами, а ще про те, що жити без цього неможливо…

Але потім він згадав про Маму і вирішив, що вона неодмінно придумає, як зарадити лихові.

Чмих прокинувся і сказав:

— Завтра вона прилетить.

Усі подивилися на комету (навіть Хропся, але боязко, з-під пасемець гривки).

Комета в короні з вогненних язиків стала загрозливо великою. Від спеки вся волога випарувалася, і тепер було видно далеко навкруги.

— Доброго ранку! — привітався Нюхмумрик, натягуючи капелюх на вуха. — Нам час у дорогу!

Близько сніданкової пори їм стрінувся на велосипеді домовичок з дитям у торбі за спиною, з валізкою на багажнику та гронами торбинок на кермі.

Домовичок аж пашів від напруги і мовчки витріщився на них.

— Привіт! — гукнув — Мумі-троль. — Ти мене не впізнаєш? Перебираєшся в інше помешкання?

Домовичок зліз з велосипеда і, ледь переводячи дух, заторохтів:

— З Долини Мумі-тролів уже всі накивали п’ятами! Ми не маємо наміру чекати, доки прилетить комета і настане кінець світу!

— Хто сказав, що комета впаде в Долину? — запитав Хропусь?

— Ондатр!

— А як же Мама з Татом? — скрикнув Мумі-троль. — Вони ж чекають на мене!

— Так-так, — нетерпляче перебив його мову Домовичок, — вони сидять на ґанку. Але це мене не стосується! Зрештою, ти не встигнеш туди добратися…

І Домовичок з розчухраною чуприною покотив далі.

На якусь хвилю друзі завмерли, безпорадно переглядаючись.

— Валізка! — сказав урешті Нюхмумрик. — Торби і пакунки! У таку спеку! Ходімо!

Віддалік вони бачили сотні гатіфнатів, які брели на схід. Усе морське дно, доки сягало око, шумувало біженцями. Дрібна живність та повзики, мишачі родини й тролі-моховички, лісові звірята — усі втікали з Долини Мумі-тролів. Одні йшли пішки, інші, більш налякані, бігли стрімголов, а великі родини пхали тачки чи тягнули навіть вози, дехто й свій будиночок прихопив. Усі нажахано позирали на небо, мимохідь кидаючи коротке «привіт!».

— Дивно! — сумно мовив Мумі-троль. — Я знаю багатьох із них! Ми так давно не бачилися!.. А вони й словом не хочуть перекинутися, хоч є багато чого розповісти…

— Бо налякані! — пояснив Нюхмумрик.

— Дурниці! — відмахнувся Мумі-троль. — Удома все рідне! Чого там боятися?

— Очевидно, ми страшенно хоробрі! — вигукнув Чмих, вимахуючи своїм кинджалом, аж заблискотіло коштовне каміння на держалні.

— Не такі вже ми й хоробрі, — задумливо мовив Мумі-троль. — Просто звикли до цієї комети. Вона майже наша знайома. Ми першими довідалися про неї, бачили, як вона росте і стає усе більшою… Уявляєте, яка вона самотня…

— І, напевно, почувається іще самотнішою, знаючи, що всі її бояться! — докинув Чмих.

Хропся вклала долоньку в долоню Мумі-тролеві.

— Якщо ти не боїшся, — мовила вона, — то й я не боятимуся.

Нарешті друзі дісталися протилежного берега моря. Вони повідкидали свої ходулі, качалися у піску, бігали лісом, галасували й сміялися, хапаючи одне одного в обійми.

— Ми майже вдома! — радів Мумі-троль. — Поквапмося! Скоріше! Мама й Тато чекають нас на ґанку!

Але додому було набагато далі, ніж вони собі думали.

У лісі їм зустрівся ще один гемуль, який сердито буркотів сам до себе, тримаючи на колінах альбом з марками.

— Розгардіяш і суєта, — бубонів він, — лемент і паніка, і ніхто не може мені пояснити, що відбувається.

— Доброго дня! — привітався Мумі-троль. — Чи не родич тобі Гемуль, який захоплюється нічними метеликами?

— Двоюрідний брат по батьківській лінії, — буркнув Гемуль, ледь приховуючи свою неприязнь. — Справжній осел! Ми більше не родичі! Я анулював наше знайомство!

— Чому? — здивувався Чмих.

— Бо він має надто односторонні захоплення. Для нього нічого не існує навкруги, лише комахи, комахи й ще раз комахи… Може настати кінець світу, а він навіть не помітить!

— Але ж саме це й відбувається! — озвався Хропусь. — Аби бути точнішим, кінець світу настане завтра о восьмій годині сорок дві хвилини…

— Що?! — скрикнув Гемуль. — Отже, знову цілковитий розгардіяш! Я увесь тиждень впорядковував свої марки, не оминув увагою жодного водяного знака, і що тепер? Забрали мій стіл! Вихопили з-під мене стілець! Замкнули хатину! І ось я сиджу тут зі своїми марками, покинутий напризволяще, і ніхто не пояснить мені, в чому справа!

— Шановний Гемулю! — виразно й дуже поволі заговорив до нього Нюхмумрик. — Справа в тому, що завтра прилетить комета і зіткнеться з Землею.

— Зіткнеться… — повторив Гемуль. — Це має щось спільного з колекціонуванням марок?

— Аж ніяк. Комета — збожеволіла зірка з вогненним хвостом. І коли вона прилетить сюди, від твоїх марок нічого не зостанеться!

— Ото нещастя! — скрикнув Гемуль, підбираючи подоли своїх спідниць. (Гемулі завжди носять спідниці. Чому — ніхто не знає. Напевно, їм ніколи не спадало на думку, що можна одягнути штани). — Що ж мені тепер робити?

— Можеш приєднатися до нас, — запропонувала Хропся. — Заховаєшся разом з марками у нашій чудовій печері.

— У моїй чудовій печері, — огризнувся Чмих.

Отак Гемуль помандрував укупі з усіма до Долини Мумі-тролів. Його товариство було досить обтяжливим, але що вдієш. Одного разу їм довелося повертатися на багато кілометрів назад у пошуках загубленої цінної марки, двічі він затівав сварку з Хропусем, але про що, вони й самі не знали (щоправда, обидва стверджували, начебто вели палку дискусію, але то, без сумніву, була сварка).

Чмих брів осібно і незвично німував. Він думав про кошеня. Чи не забувала Мама Мумі-троля ставити для нього на ґанку молочко? Ану ж кошеня не зрозуміє, що любити йому слід Чмиха, і полюбить натомість Маму Мумі-троля? Ластитиметься воно до його ніг чи байдуже почалапає геть, задерши догори хвостика? Тих кошенят важко збагнути… Надійніше нікому про нього не признаватися, обмежитися лише натяком, що у тебе хтось є, хто тебе дуже любить. Чмих неймовірно пишався, що за всю подорож ані разу не зрадив таємниці про кошеня.

— Чуєте? — раптом