Христина Лукащук - Курва

далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких любила. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милуватися ними – молодими, красивими, упевненими в собі…

Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святкували батькові уродини на дачі за містом. Як стемніло, розпалили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одружився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.

– Ти обідала?

– Ні. Не встигла. Багато роботи.

– Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато працюєш?

– Ти смієшся чи знущаєшся?

Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:

– Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.

– Що? Відкрив би свою фірму?

– Якнайменше. – Він не жартував.

– Домовились.

– Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?

А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.

– Начебто нічого такого…

– От бачиш. А поїмо – взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?

– Суші? – вдаю, що не розчула.

Але напрочуд добре знаю Павла – водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.

– «Опера пасаж»? – натомість.

Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрадатися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шифруючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?

– Ні, тільки не «Опера пасаж», – я, твердо, хоч зазвичай намагаюся не суперечити.

– То ж чому? Там доволі смачна кухня. Не надто різноманітна, зате швидко готують, – дивується.

– Чарлі Чаплін, – видушую із себе.

Мені хочеться мовчати. Мені хочеться, аби він перестав мене розпитувати і запропонував щось інше. «Піцу Челентано», наприклад. На вулиці Князя Романа навіть шкірку з огірків знімають перед тим, як додати до салату.

– Що з ним не так?

– Фільми з ним там крутять без перерви.

– То й що?

– Він педофіл.

Я думала, Павло зараз накинеться на мене, накричить, розвернеться і піде. Але він спочатку став як укопаний, а потім розреготався. Щиро, на всю вулицю, аж сльози йому виступили.

– З чого ти взяла?

– У «Поступі» написано, у рубриці «Полуничка». Там ішлося про те, що в нього було безліч молодесеньких дівчат, яких він безугавно спокушав, не переймаючись ні протестами обдурених батьків, ні судовими позовами про розбещення малолітніх. Та найбільше мене вразив той факт, що одну – я забула, як її звали, – він таки й справді любив, але коли в неї з’явились перші зморщечки у віці двадцяти років, вона перестала його збуджувати і він її покинув.

– То й що? Зате який із нього актор!

– Який?

– Неперевершений.

Обідати ми пішли в «Піцу Челентано» на салат із почищеними огірками.

– Як ти думаєш? Чи ти з мене знущаєшся?

– Марто, що знову? Ти щось собі намислила, і тепер ця думка гнітить тебе?

– Майже так. А як тоді назвати те, що ти зі мною робиш?

– Я тебе люблю.

– Якась дивна в тебе любов… Я завжди поступаюсь, завжди мовчу, а ти поводишся так, як тобі хочеться.

– То поводься й ти так, як тобі хочеться.

– Тоді наші стосунки припиняться.

Почула, як кров шугонула мені в обличчя.

– Можливо.

– Ти можеш отак спокійно про це говорити? – Я мало не плакала.

Два роки. Два роки, а він про це говорить так, наче ми тільки вчора познайомилися. У якусь мить я чітко усвідомила: ще одне слово – і повернення назад не буде. Підуть нанівець усі наші романтичні вечері, поїздки на море, секс на порожньому пляжі. Кануть у вічність, розтануть, мов дим, його палкі обійми, його вологі поцілунки на моїх устах, його пружна шкіра під моїми пальцями, його…

Дивно, я ще не прийняла остаточного рішення, але вже бачила нас наче збоку і ніби в минулому. Ми могли б бути непоганою парою. Доповнювали одне одного, завмирали під час одних і тих самих сцен у фільмах, сміялися з однакових жартів, кохалися під ту саму музику.

Сльози жалю, ні, мабуть-таки, прощання, виступили на очі і повільно, аби був час усвідомити їх реальність, стікали по щоках. Павло принишк. Раптом зробився таким, як кілька тижнів тому, коли побачив мене із синцем на скроні. Які ж ті чоловіки вразливі! Достатньо сльози, аби вони розтопилися, попливли…

– Марто, ти чого? Мартухо… – Павло намагався своєю долонею накрити мою руку.

Я відсахнулася. Мимоволі. Немов побачила перед собою огидного тарантула.

– А як тоді назвати те, як ти до мене ставишся? Ти користаєшся мною, моїм тілом, моїм теплом, моєю довірою, зрештою, а що я отримую навзаєм? Страх, невпевненість, відчуття ущербності?

Я знову за своє. Розумію, що більше мене з цим чоловіком нічого не зв’язує. Розумію раптом, що він не має більше на мене впливу. Розумію, що мій біль сильніший від страху бути самою.

– Марто, але ж я не ображав тебе ніколи… Ти сама погодилася на такі стосунки, де ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Та й те, що ми з дружиною в сепарації, ти також знала… – Чоловік виглядав розгубленим, здивованим і… ображеним.

– Можливо. Але невже ти думав, що коли я погодилася ділити з тобою своє життя, ліжко, зрештою, то це так, для забави, для експерименту, від нудьги?

Він тільки звів догори плечі. Мабуть, хотів ними знизати, бо розумів, що жодні аргументи мене не переконають, але так і завмер. Ні. Зіщулився.

– Ти думав, що поки ви з