Христина Лукащук - Курва

хлопи, які товчуться поруч зі мною, не виявляють зацікавлення щось поміняти. Нічого доброго і в тому, що Остап, із яким я нарешті почала будувати-вити своє гніздечко, мені не сказав про дружину і двох діток. Зауважте, не брехав, а саме забув уточнити. – Я раптом осміліла, бо відчула, що за довгий час можу про це говорити вільно, без сліз.

– Справді?! – хором.

– Так. Нічого доброго і в тому, що я зараз із Павлом, а він у сепарації зі своєю дружиною. І в тих оргазмах, якими я, наче верблюд, намагаюся запастися на майбутнє, бо не знаю, що мене чекає попереду…

– Кіно-о-о-о, – протягнула Ірка, в якої раптом заіскрилися очі, – таки справді кіно…

Вона сиділа, підперши голову руками, і їла мене поїдом.

– Ір, ти що, справді можеш мені заздрити? – Я б нізащо не повірила подрузі, коли б не бачила її завороженого погляду, якого не зводила з мене, поки я не закінчила розповідь про свої пригоди.

– Так, – коротко відповіла та.

– Ось. А я про що? Усі вірять, що в іншого життя краще. Кожному видається, що в іншого мед солодший. Але це все неправда, – знову підсумувала Юлька.

Здавалося, її моя розповідь аніскілечки не зачепила.

– Можливо. Але чому до Марти липнуть однакові чоловіки? Маю на увазі – одружені, а до мене ніхто, уявляєте, ніхто-о-о-о-о-о взагалі не проявляє жодного інтересу, – не вгавала Ірина, обернувшись до Юльки всім тілом.

– О-о-о, дівчата. Оце і є основне запитання. Знайдете відповідь – зрозумієте причину.

– Маєш на увазі, що я якимось чином приваблюю саме одружених чоловіків? – Тепер і я розвернулася до Юльки. Що може бути цікавіше, ніж почути про себе з чужих уст?

– Саме це і маю на увазі.

– Але ж чому? Насправді я дуже хочу вийти заміж. Я добре готую, у мене завжди чисто, випрано, я добре виглядаю, маю дві освіти, широке коло…

– Спинись, – перебила вона мене. – Річ не в тім, що в тебе є, а в тому, чого в тебе нема.

– «Біда не в тім, що ти мене не любиш, а в тім, що я тебе не можу розлюбити», – проспівала Ірка, відставляючи під шафку другу пляшку. – А ще є?

– Може, досить? – Юлька.

І таке те її «може» кволе і невиразне, що я поставила на стіл третю пляшку.

– І чого ж у мене нема? – Я сподівалася сьогодні отримати відповіді на всі запитання.

– Не знаю.

– То навіщо почала? – Я не на жарт розійшлася, бо мені видавалося, що синя птиця мого щастя ось тут, поруч, на відстані простягненої руки, і що вона… в Юльки.

– Ти сама маєш знайти відповідь.

– Бо що? Що, якщо ти мені скажеш?

– Це не матиме для тебе того значення, якого ти очікуєш. – Юлька вміла бути терплячою, коли треба. – Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потрібно лише наважитися і зуміти їх знайти.

– Юлько, звідки ти така мудра? – Ірка тепер захоплювалася нашою спільною подругою.

Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квартир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задоволення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі – коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.

– Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілограмів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…

Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду – незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від роботи і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало оптимізму.

– Юлько, привіт! Не спиш? – я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.

– Та де там! Заснеш тут… – вдавала вона роздратовану.

– Скажи, а чому в мене так виходить?

– Як так?

– Не виходить…

– Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…

– До якого? – я не діждалася, поки вона закінчить думку.

Дівчина не звернула на це уваги.

– До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…

– Про що ти? – майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.

– Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не годна дати ради, не те, що… Давай завтра? – аж благально.

– Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…

– Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять[12] і так далі…

– І що? – пересохлими устами.

– І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва – тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцними. Тебе в дитинстві ображали?

– Ні. Так. Не знаю… – Я розгубилася остаточно. Вмовкла.

– Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?

– Так, усе добре. Дякую тобі…

– За що?

– За те, що вислухала.

– Та це я більше говорила. Але…

– Так, добраніч.

– Бувай.

Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка загубленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, – коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовження отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…

Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, захлинаючись жалем до себе – малої дівчинки, до себе – кострубатого підлітка, до себе – молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у