Люко Дашвар - На запах м’яса

– Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців?

– Ну, вибач, – Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота, підхоплює немалу тушку, – більше десяти кілограмів, певно, затягне, – гладить по спині. – Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі байдужі?…

– Тут – нормальне життя?! Ти здурів? Тут – яма!

Санджив заперечливо хитає головою.

– Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.

– Не втечу… Я сюди від усіх втекла, – спустошено відказує Майка.

У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…

– Ні! – Санджив підхоплюється, кидається до кота.

Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота – марно.

Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.

– Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе – ні! – Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.

…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.

– Твою тварюку звати Хаус?

– Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.

– Ти ж його тільки-но тискав.

– Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.

– Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! – Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. – У мене там грубка, певно, знову згасла…

– Допомогти?

– Дай краще щось почитати.

– Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…

– О, ні! Не треба. – неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.

– Зачекай! Ліхтар візьми. – Санджив суне слідом, усміхається винувато.

– Нащо?

– Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив – знову горить. Бери!

– Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?

– Добре, – погоджується Санджив. – Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили – здивувалися.

Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.

– Уляна, а хто ж іще! – вирішила.

Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно – уги зі стразами, пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а потім уже на Чернігівську трасу вивертати.

– Справи в Києві чи скучила за столицею? – спитала Уляну похмуро, бо чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів – як очок на старій картоплі навесні. Накупить усього до біса – місяць до Томи не зазирне.

– Справи…

Уляна поставила на землю дві важкі торби – маршрут проторований і незмінний: стрімголов у Київ до крамнички на Житомирській, де розкупаються Улянині вигадливі свічки, забрати гроші за продані, залишити нові й одразу мчати на автостанцію біля «Даринку», щоби встигнути вскочити в автобус на Прилуки. До синочка. Тільки після Прилук – на Лупин хутір.

– Як нова сусідка? – кинула Тома байдуже, згадуючи нахабне розмальоване дівчисько.

– Красива… – тепло всміхнулася Уляна.

Тома вухам не повірила. Красива? Чи Тома осліпла?! Невже ще комусь те худе незграбне сподобатися може? Чи не Петрові часом?… А вона тільки розслабилася. Напередодні Реп’ях врешті виконав чоловічий обов’язок, винувато курив на кухні, навіть приніс жінці чаю в постіль і пообіцяв полагодити дах на дровнику, щоби зекономити і не ставити могорич Гороху. Тома перехрестилася: є надія. Навіть передумала купувати «Віагру» в Києві, а вже цілих п’ятсот гривень на те діло відклала…

– Не приживеться вона в нас, – відказала Уляні в’їдливо.

– Чому?

– Солодке життя надто любить, – згадала п’ять плиток шоколаду, проданих Майці. – Проститутка якась…

– Дарма ви так, Тамаро, – засмутилася Уляна, і скільки потім тряслася в автобусі поряд із Томою, усе до вікна відверталася, наче Тома її щойно в багнюці виваляла й тепер везла чесним людям на суд.

«Недарма… Ой, недарма!» – думала собі Тома. І хоч бізнес її процвітав на трьох китах, – горілка, цукор, пральні засоби, – накупила на Троєщинському ринку дешевого одягу для капулетцівського магазинчика, залишила торби в знайомого азербайджанця, що він китайськими махровими рушниками торгував і за п’ятдесят гривень погоджувався чужий крам зберігати. Линдала торговельними рядами без натхнення, обнову собі шукала, а в душу – сумніви, як ті щури в нічийний сир: «Ой, недарма…» Невже чоловік на те худе негодяще око поклав? Невже конспірується й тільки заради того вчора на Тому так навалився – думала, задушить, трясця матері. І чай заколотив не так, як завжди. І супиться інакше. І свічку товсту, мов дровиняка, що Тома її жбурнула світ за очі, знайшов, на стіл поставив. «Красиво ж…» «Та хай уже стоїть», – подумки психонула Тома, а чоловікові усміхнулася весело: аж всратися, так красиво!

Зупинилася біля ятки з халатами, нічними сорочками, гамашами-гетрами.

– Халатики, тепле спіднє… Розпродаж! – зацокотіла дебела молодуха. – Чого бажаєте? Може, пеньюарчик? Дивіться, який звабливий! Мужчина голову втратить…

Тома спробувала уявити: Петро входить до хати… А вона, як у тім кіно, на дивані виляглася, бретелька прозорої нічної сорочини на плече сповзла, цицька вивалилася…

– Ні, – перекреслила план як малоефективний: не проканає…

– А може, лосинчики? Термо! Фабричний Китай! Більше ніде таких не знайдете, – продавчиня все не бажала відпускати здобич.

Тома ковзнула оком по пістрявому китайському різнобарв’ю.

– У вас труси блядські є? – спитала задумливо.

– На вас? – не розгубилася молодуха. – Знайдуться! – заходилася в целофановому мішку ритися.

Висмикнула яскраві червоні стринги, приклала до Томи, розтягла труси руками, аж тріснули, демонструючи: влізеш, бабо, не май сумніву!

– Ану, дайте… Роздивлюся…

– А що на них дивитися? Їх носити треба! Це ж сексі! У мене вся Окружна скупляється. Я сама такі не знімаю. Чоловік божеволіє…

Тома крутила в руках трикотажні смужечки, зшиті трикутником.

– Якісь вони… не такі!

– Давайте вибирати! У мене і з мереживом є, і зі стразами, і з вишивкою, і такі прикольні з принтами…

– Ну,