Жоржі Амаду - Капітани піску

біля воріт портових складів, слухаючи різні історії про якісь подвиги. Ходив він у лахмітті, не дбаючи про нову одежу, доки стара не порвалась. Снував вулицями міста простоволосий, завертав у парки, щоб викурити на лавочці сигарету, входив у церкви помилуватися красою старого золота, бродив вуличками, брукованими великим чорним камінням.

Того ранку, коли Гульвіса побачив людей, що виходили після меси, він дуже невимушено зайшов у церкву і прокрався у ризницю. У ризниці нікого не було. Він роздивлявся зображення святих, підсміювався над святим Бенедіто, який здався йому надто чорним. Потім він побачив якийсь золотий предмет, за який можна було виручити чималі гроші. Озирнувся і простяг руку до нього, але тут хтось торкнувся його плеча. Це був падре Жозе Педро, який тільки що увійшов.

— Навіщо ти це робиш, сину мій? — спитав священик і забрав з рук Гульвіси золотий ковчег.

— Я хотів лише глянути, шановний сеньйоре. Гарна річ, — відповів Гульвіса, але по ньому було видно, що він злякався. — Якраз тому, що таке гарне, я й не хотів його брати. Хотів саме покласти його на місце. Я з гарної родини…

Падре Жозе Педро обдивився одяг Гульвіси і розсміявся. Гульвіса також поглянув на своє лахміття.

— Річ у тім, що помер мій батько. Але я вчився у коледжі. Я правду кажу! Навіщо б я став красти цю річ? — показав він на ковчег. — Та ще і в церкві. Я ж не язичник.

Падре Жозе Педро знову посміхнувся. Він чудово знав, що Гульвіса бреше. Падре давно чекав нагоди зав'язати знайомство з безпритульниками міста. Він вважав, що це його святий обов'язок. У виправній колонії для малолітніх йому всіляко перешкоджали, поскільки директор вважав, що треба бити неслухняну дитину, аби виправити її. До того ж директор мав свою особисту думку про те, що таке неслухняна дитина. Про капітанів піску падре Жозе Педро чув давно і прагнув відшукати якусь можливість навернути всі ці серця до бога. У нього було величезне бажання працювати з такими дітьми. Тому він поставився до Гульвіси якнайкраще. А що як через нього він дістанеться до капітанів піску? Так згодом і сталося.

Серед духівництва падре Жозе Педро не вважали великим розумником. Він був чи не найскромнішим серед легіону священиків Баїї. Перш ніж вступити до семінарії, він п'ять років працював робітником на текстильній фабриці. Одного разу під час відвідин фабрики єпископом директор виробництва сказав: оскільки сеньйор єпископ скаржився, що мало таких, у кого є покликання стати священиком, він готовий оплатити навчання одного семінариста. Жозе Педро стояв за своїм ткацьким верстатом. Почувши слова директора, він підійшов і сказав, що хотів би стати священиком. Директор і єпископ були здивовані.

Проте фабрикант дав слово, і Жозе Педро вступив до семінарії. Семінаристи насміхалися над новачком. Йому не вдалося стати добрим учнем, хоча поводився він зразково. Набожний, старанний, він не погоджувався багато з чим у семінарії. Йому не пощастило заглибитися в таємниці філософії, теології і латини. Але йому притаманна була надзвичайна співчутливість, і він пристрасно прагнув навертати до бога дітей або диких індіанців. Він багато страждав, особливо після того, як власник фабрики припинив платити за його навчання, і йому довелося стати педелем[13] у семінарії, щоб мати можливість далі вчитись. Проте потім він зміг стати священиком і залишився при одному з міських соборів, чекаючи, поки йому дадуть парафію. Йому шкода було безпритульних дітлахів, які, залишившися без батька, без матері, добували на прожиття крадіжками, погрузнувши в гріхах. Падре прагнув навернути серця дітей до бога. Він почав відвідувати виправну колонію для малолітніх. Спершу директор приймав його дуже шанобливо. Але коли падре висловився проти тілесної кари, проти того, щоб мучити дітей голодом, усе змінилося. Падре написав листа до редакції «Вечірньої газети», і тоді йому було заборонено приходити в колонію, а на нього надійшла скарга в архієпископство. Через це йому й досі не дали парафії.

Найбільшим бажанням падре було познайомитися з капітанами піску. Проблема безпритульних дітей, малолітніх злочинців нікого не цікавила в цьому місті. Падре хотілося наблизитися до цих підлітків. У місті він не мав практично ніякого впливу. Він не знав, як йому діяти, щоб завоювати довіру цих малих злодіїв. Однак йому було добре відомо, що їхнє життя позбавлене будь якої ласки. Це було голодне життя кинутих напризволяще дітей. І якщо у падре не було ліжка, їжі й одягу, які він міг би їм дати, то він мав теплі слова і, безумовно, в його серці було багато любові до них.

Та в одному падре Жозе Педро спочатку помилявся: бо хотів запропонувати їм замість вільного життя на вулицях, повної свободи, занедбаності, яка й створила їм таке життя, можливість жити в кращих умовах. Але тепер він добре знав, що не може запропонувати цим дітям життя в колонії. Він добре знав закони і порядки колонії і те, як вони там виконуються. Знав, що колонія не може перетворити безпритульного на доброго робітника. Падре Жозе Педро покладав надії на своїх старих приятельок-богомолок, які могли б опікуватися деякими дітьми. Але це означало для хлопців попрощатися з найпривабливішим для них: із вільним життям на вулицях найтаємничішого і найпрекраснішого з міст світу — на вулицях Баїї — гавані всіх святих.

Тільки коли з допомогою Гульвіси падре Жозе Педро познайомився з капітанами піску, він зрозумів, що, зробивши їм таку пропозицію, він назавжди втратить їхню довіру й ніколи їх більше не побачить. До того ж він не мав цілковитої довіри і до старих дів, які жили тільки церквою, а в проміжках між богослужіннями займалися плітками. Згадав, як напочатку розчарував їх. Коли закінчив у церкві свою першу проповідь, оточив його цілий натовп цих набожних жінок. Вони, здавалося, обожнювали його, і він знав, що більшість священиків приймають їхні лестощі й подарунки. Проте у самого падре Жозе Педро було інше уявлення про місію пастиря.

— Що вам, сеньйори, нема чого робити? — звернувся він колись до богомолок, коли ті хотіли допомогти йому зняти облачення. — У вас немає родини, про яку ви мусите дбати? Я вам не христосик, не архангел Гавриїл… Ідіть додому і працюйте, готуйте, шийте…

Богомолки дивились на нього набурмосено, ніби він був антихрист, а падре ще додав:

— Працюючи вдома, ви краще прислужитесь богові, ніж тут, принюхуючись до подолів священиків… Ідіть, ідіть!

Коли богомолки забралися геть, він уже трохи оволодів собою, швидше знеохочений до всього, ніж розгніваний:

— Христосику… ім'я боже згадують всує…

Богомолки пішли