Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

люто, забувши про великі жалі, які перед тим невимовним болем сушили її душу.

Самовільне тижневе ув’язнення у печі не врятувало Гріма від правосуддя.

Через місяць виїзний суд розглядав у Прирічному справу, пов’язану із крадіжкою.

Водночас перед суддею — коротко підстриженою сивою жінкою із глибокими зморшками на обличчі — був викладений том із усіма подробицями навмисного підпалу громадянина Гаракаля.

— Я хочу поговорити із хлопцем наодинці, — сказала втомлено суддя дільничному міліціонеру.

За хвилину Грім — зразок невинності і чесності — стояв перед суворими очима представниці закону. Із самого ранку мав оптимістичний настрій і тепер добродушно посміхався великими блакитними очима.

Жінку вразила разюча подібність хлопця до юного Єсеніна.

“Такі ж добрі і глибокі очі, припухлі невинні губи, світле, як осіння печаль волосся, вразлива тендітність і якась безпомічність. Як же він зважився на злочин?”

— Сідай!

Грім присів на широку лавицю, весь час косуючи очима, куди буде легше і безпечніше втекти на випадок чого.

— Думаю, ти прекрасно знаєш, що скоїв злочин, — почала підкреслено офіційним тоном суддя.

Проте, це зовсім не вплинуло на Гріма. “Не такий страшний чорт, як малюють. Буде, що буде”, — повеселів він і відкрив душу наопашки:

— Розумію!

— Що розумієш?

— Вчинив погано, бо спалив оборіг. Треба було хлів.

— !

— Але, розумієте, — продовжував не даючи себе перебити, — у хліві Гаракаля багато зайців. Дуже жалко їх стало. Корову, свині не так. Їх би встигли вивести. А зайці ж під яслами, у норах. Коли подумав, як будуть, бідні, мучитися і пищати у вогні, моторошно стало.

Говорив Грім начистоту спокійно, ба навіть піднесено, немов утаємничував суддю в геройський вчинок.

— Так само ти міг і хату спалити?

— Хату? — Грім засумнівався. — Там тітка Анна з дітьми, вона добра.

Мало-помалу суддя почала вияснювати, що ж спонукало Гріма до злочину.

— Розумієте, тітко, — зовсім освоївся Грім, — ну хай побив, накрутив вуха, але чого батька згадав! Він же в селі нікому зла не робив. То ж чому Гаракаль його душу у землі тривожить?

Коли б хтось із прирічанців сидів поруч, одразу запримітив би, що устами Гріма глаголить баба Вариводиха, яка протягом кількох днів наставляла онука, про що говорити судді. Хоча, власне, саме це і штовхнуло хлопця на одчайдушний крок, але свої мотиви ніколи не зміг би так красномовно викласти у словах, як Поланя.

— Коли б Гаракаль не згадав батька по-злому, я ніколи б цього не зробив.

Грім закінчив свою оповідь. У таких випадках, з практики судді, хлопці, його однолітки, починали плакати, просити прощення, а цей тримав себе із достоїнством, у той же час скромно і не по літах розумно.

Ось тільки — це одразу помітила жінка, коли Грім закінчив оповідь, — очі хлопця пригасли, добродушне обличчя стало втомленим і по-дорослому сумним.

Опісля суддя мала довгу і, видно, неприємну розмову із керівниками колгоспу і села, бо справа вирішилась так: Вариводиха мусила-таки віддати половину свого оборогу. Решту збитків відшкодував колгосп, але і Павла зняли із посади сторожа, доручивши більш відповідальну — пасти худобу.

Інтелектуал,

або ж

Від космічного до трагічного — один крок

У школі Грім належав до нейтральних: не дуже журять, але й не голублять. Таким трійка завжди забезпечена — за неуспішність, передусім, питають з учителів, — з класу в клас переведуть, атестат отримаєш, а далі — куди дорога поведе.

Випускаючи четвертий “а”, Віра Петрівна давала на педраді кожному учневі педагогічно-психологічну характеристику. Коли дійшла черга Гріма, вчителька гидливо закопилила губи.

— А в цього загалом психіка порушена. На уроці може таке встругнути, до чого нормальна дитина ніколи не додумається. — І кинула сердито особову справу. — А втім, тракторист з нього може бути.

Слова Віри Петрівни були сприйняті вчителями старших класів, як висновок авторитетної комісії психологів. Вони, власне, і визначили подальше ставлення до Гріма.

Віра Петрівна немов дивилася у дзеркало, що провіщало майбутнє.

Грім одразу по закінченні десятирічки пішов у тракторну бригаду. На перших порах його приставили до Петра Дерича — гарної людини, прекрасного майстра, але несусвітнього п’яниці.

— Всю жість я тебе ждав! — зустрів з обіймами свого помічника.

А виїхавши в поле, з такої радісної нагоди невідомо де і як напився. Грім нагріб зі стерниці оберемок озимого жита, скошеного на зелений корм худобі, вистелив ним канаву і поволік Петра спати.

За норму мусив братися сам.

Багато разів до цього часу ще під час виробничих практик хлопець самостійно сидів за кермом трактора, але такого відчуття не звідав. Скиби весело бігли за трактором, перекидувались одна на одну, а Грімові здавалося, що гортає книгу землі, читає на її мудрих сторінках, виписаних кров’ю, історію предків, пізнає їх радощі і болі, вдивляється у їх глибокі очі.

Грім зупинив трактор, вискочив із кабіни.

Після випарів солярки, він опинився ніби в іншому світі. Пахло свіжою землею — терпкувато, трохи холодно і вогко, немов із-під пластів ораниці дихали тисячі причаєних джерел.

Призахідне сонце розливалося по полю, масна рілля срібно виблискувала, і Грімові подумалося, що земля — не тільки вічна книга життя і смерті. Це і дзеркало, у якому людина бачить свою душу.

Відтак підігнав трактор до канави, розбудив запухлого Петра.

— Вставай, начальнику, похмелятися, робота закінчена!

— Всю жість тебе чекав, всю жість! — бив себе у груди Петро, сідаючи у кабіну.

Через півтора місяця Петро втомлений чеканням “всю жість” толкового помічника, у стані чергового запою потрапив у аварію. На тракторі Грім залишився сам.

На роботу хлопець видався лютим. Іншим і відгули давай, і напарника підкинь, і підмінного, а відчайдушний Грім на своєму “бегемоті” — так охрестив Т-74 — світу білого не бачив. Повернеться під ранок на тракторний стан, поспить кілька годин на тапчані у сторожці — і знов у поле. Коли снідав, вечеряв, ніхто не знав.

— Ти б пожалів себе, хлопче, — говорив інколи бригадир Іван Гайналь, — надірвешся, якій дівці потрібен будеш, дурню.

— Нічого, папаша, — весело плескав Грім по плечу бригадира, — через тиждень я повішуся. А відносно дівок — до них у мене в грудях вічна мерзлота.

— Ти мені перестань із повішенням, чуєш? Перестань, не подивлюся ні на які заслуги і вижену з роботи, — не на жарт лякався бригадир. — Хай я нежить дістану, якщо так не зроблю.

Погрози бригадира не впливають на Гріма — через тиждень він… повіситься.

Цей час, звичайно, залежить від чорноокої бібліотекарки Варвари. За тиждень-два до того, як дівчина збирається у район за новою літературою для поповнення бібліотечного фонду, вона знаходить у полі Гріма,