Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Белетристикою Грім цікавиться менше, його захоплює науково-популярна література. Варвару приводить до хлопця не почуття обов’язку, а можливість хоча б півгодини побути разом. Грімові очі, струнка жилава постава, пшеничні кучері уже давно не дають спокою молодій бібліотекарці. Та хіба тільки їй! Однак Варварині навідування у поле Грім сприймає як звичайну турботу про себе і безмежно вдячний їй за це.

З предметів Гріма цікавлять хімія, астрономія, а останнім часом — фізика. Замовивши книги, Грім розпитує про сільські новини, а потім, якось сумовито-ніжно усміхнувшись, гладить Варварину косу.

— Я поїхав, — мовить вибачливо і залізає в кабіну.

Варвара розуміє, що Грімові до неї байдуже. І все ж дуже щаслива за ті даровані хвилини і несе із поля у собі, немов пригорщу світла, усміх хлопця, несе обережно, боячись розхлюпнути, і дотик Грімової руки весь час здається їй дотиком самої долі.

Варвара привозить книги, відбирає кілька для Гріма і приносить хлопцеві додому.

Знайшовши увечері у себе в кімнаті книги, Грім три-чотири дні не виходить на роботу, доки не прочитає їх до кісток, тобто Грім “вішається”. Цей термін належить Полані Вариводисі і став широко відомим у Прирічному завдяки Гайналю.

Коли Грім вперше не вийшов на роботу, бригадир, не відаючи, у чому справа, прибіг до Полані.

— Де Грім? — перепитала баба. — Повісився, — відповіла навдивовижу спокійно, — он там, на хліві, — ще й пальцем тикнула у стріху.

— А тепер де лежить? — сполотнів Іван, був він людиною тільки зовні бадьористою, мужньою, насправді ж — лякливий, забобонний.

— Не лежить, а висить — там же на хліві. Ходи, Іванку, побачиш.

Нікуди діватися, мусив Гайналь, тремтячи і хрестячись у думках, чимчикувати за Поланею у стодолу.

— Вилізай, — мовила без будь-яких емоцій Поланя.

— Ні, ні, ні, нанашко! — зацокотів зубами Гайналь. — Мертві, а поготів повішеники мені довго сняться.

— Тіпун тобі на язик! Вилазь! — І Поланя першою подалась на сіновал.

Зажмуривши очі, тяжко дихаючи, Гайналь, аби зовсім не впасти в очах старої жінки, почав-таки підніматись.

— Никай!

Павло, потерпаючи, насилу розплющив очі і обмер — Грім висів на перекладині у гамакові, змайстрованому із ліжника, і преспокійно читав книгу.

— Щоб тебе шляк трафив! — вигукнув, гамуючи радість і страх, Гайналь. — А чого ти не на роботі?

— Я заочно вчуся у технікумі — це по-перше. По-друге, за вихідні, по-третє, за наднормові, — флегматично відповів Грім, не відриваючись від книги.

— Не дурій, хлопче, виходь на роботу.

— Можете не просити.

Переговори закінчились тим, що Гайналь мусив бігти до голови колгоспу.

— Якщо по правді, закон на його боці, — сказав розчарований Дмитро Лазар і поїхав за Грімом сам — адже жнива у розпалі, людей не стачить, а поготів таких, як Грім, — вони на вагу золота.

До яких тільки дипломатичних прийомів не вдавалися керівники колгоспу — Гріма умовляли, благали, обіцяли, журили, погрожували, а з нього — як з гуся вода. Затявся на своєму: доки не прочитаю книги, пусто до мене пороги оббивати.

Іншого б на його місці без розмов звільнили. А з Грімом було складніше. Хоч він раз у місяць і “повіситься” на три дні, зате відробить вдесятеро. Та й хлопець він совісний, чесний, на таких тільки і покладешся у найскрутнішу хвилину, таких із свічкою при найяснішому сонці шукай — вряди-годи знайдеш.

Голова, дізнавшись про корінь Грімової хвороби, перестрів якось Варвару.

— Ти б йому ті книги на зиму приберегла, зберемо урожай, обсіємось, справимо обжинки, а там хай читає, аби очі на лоба лізли.

— А що маю вдіяти! — розвела руками. — У мене теж план.

Як і було обіцяно, Грім через тиждень “повісився”. Того ж дня не вийшов після хрестин на роботу і Йосип Іваник — був закріплений за фермою і возив із поля зелені корми. Хлопці, послані за Іваником, повернулися самі занадто веселими, балакучими і сповістили бригадирові, що Йосип зараз пливе по широкому Дунаю і невідомо, коли причалить.

Остання надія — безвідмовний Грім. Але ж Грім сьогодні “повісився”.

— А може… — подумав Гайналь і вирушив до Вариводихи.

— Ви говорите, що ферма голодна. Вам одне в голові. Сідайте, сідайте, за простої не платять, — зустрів бригадира Грім.

Гайналь сердито потягнув носом, сів на колоді. Поруч нього — Грім.

— Що ви, Іване, знаєте про Бермудський трикутник?

Бригадир недовірливо скосив очима на Гріма.

— Мудрий який знайшовся! Бермана я знав скоріше за тебе. І не бреши: він газованою водою у місті торгував, а не трикутниками.

— Сільська темнота! У Карібському морі є такий трикутник. Пливе, скажімо, корабель, попадає у той трикутник, а його — гам, і нема! — клацнув Грім зубами перед самим носом Івана.

Бригадир відсахнувся і посунувся подалі.

— Або був такий випадок — цілу американську ескадрилю проковтнуло без сліду. Гам — і нема. Уявляєте!

— Як це “гам — і нема”?

— Існують різні теорії, — Грім напускає на обличчя вченого виразу. — Останню теорію саме тепер вивчаю. Популярно пояснюю. В межах космосу або поза ним існують високорозвинуті цивілізації. Їм треба дізнатися, як іде розвиток людства, як прогресує його розум. От вони і понаробили собі таких трикутничків-дірочок у небі і помаленьку тягнуть — там корабель, там еропланчик — і в космічний музей. А були випадки, що й людей прямо з поля брали.

— Як! Живих людей!

— А так. Йдете, скажімо, до мене на поле перевіряти, як орю — на совість чи аби норму виконав. Душа у вас, Іване, нечиста! Самі знаєте, що я не партачу, а лізете. Так, ніби про здоров’я баби спитати, мовби ваша полюбовниця. Про мотор поцікавитесь, чи не барахлить, а коли б дійсно заклинив, то гайки не розкрутите. А тим часом очима лупаєте, який би гріх знайти.

— Я тебе питаю про святих, а ти мені про горшки, — нетерпляче совається на колоді бригадир.

Він уже давно забув про голодні корови на фермі і про те, за чим прийшов.

— Так от, йдете ви до мене на поле розпитати про здоров’я баби Полані. Йдете собі і думаєте: на чому б спіймати Гріма, щоб не був вже таким чистеньким, щоб у передовики не перся… Сонечко гріє, пташки співають, квіточки цвітуть. Радісно на душі. Жити би і жити на грішній землі. А тут раптом перед вами тихенько сіла тарілочка, може, й не тарілочка, а казан, завбільшки з того, що ви вкрали із Деречем із ферми і продали у Лопухово за бідон вина, а про це і досі ніхто не знає.

— Ти вже закінчиш?..