Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

class="p1">— На чому ми зупинились? Ага, згадав. Жити би і жити на грішній землі, а тут тарілочка-казан — плюх перед вами. Антени — на всі боки. Гудуть, пищать. Відкриваються люки, висувається людина у скафандрі, поманила пальцем і каже: “Товариш Гайналь, комен зі гір[1] до нашого корабля”. А ви, як жаба в пащеку вужеві, — виєте, скімлите, але в тарілочку йдете. Ну, а вона люки хлоп і тю-тю із вами у космос.

Рясний піт зросив чоло бригадира, обличчя раптом позеленіло.

— Хай би тільки попробували, — раптом наїжачився Іван. — Я б кувалду і…

Притьмом схопився, розмахнув рукою і, забувши про складені позаду дрова, з усієї сили урізав кулаком у сучкуватий кругляк.

— У-у-гу-у! — завив від болю Гайналь і закрутився на одній нозі, зтиснувши скалічену руку.

— Саме так би воно і закінчилося, — резюмував Грім. — А втім, Іване, космічне переселення вам не грозить. Нашим братам по розуму потрібні експонати людей інтелектуальних. Тут ваша кандидатура не підходить. А кувалду справді треба завжди із собою носити. На всяк випадок.

Гайналь перев’язав носовичком збиту до крові руку і рішуче запитав:

— Йдеш на роботу чи ні?

— Самі добре знаєте, що мені за законом ще два дні висіти, а робите із себе дітвака.

— Тоді віддавай ключі і на роботу більше не являйся.

— Іване, це вже самоуправство, а воно карається законом.

— Я знайду на тебе параграф! — тряс кулачищем перед носом Гріма бригадир. — Хай нежить дістану, а знайду!

Однак незворушний Грім уже не слухав. Преспокійно виліз на сіновал, зручно вмостився у ліжнику і заглибився у книгу.

Іван з люттю грюкнув дверима і, лаючись на весь двір, вийшов на вулицю.

Біля хвіртки його раптом наздогнав голос Гріма. Гайналь полегшено зітхнув і, просвітлілий, обернувся.

— Іване! — з явним збентеженням кричав Грім, висунувши голову з-поміж черепиці.

— Чого тобі?

— А ви чули про тібетських монахів та індійських йогів?

— Щоб ти здох в’єдно із своїми індійськими монахами і тібетськими гоями! — ніжно, по-батьківськи порадив Гайналь і попростував до тракторного стану із остаточним рішенням вигнати паршивця з роботи.

Через два дні, рівно о сьомій ранку, Грім з’явився на тракторній, обдивив прискіпливим оком “бегемота” — чи не порпались чиїсь цікаві руки, відімкнув кабіну і, ставши на гусеницю, закричав на всю горлянку:

— Роздайся море — “бегемот” пливе!

Бригадир щось майструє у гаражі і вдає, ніби не чує, підкреслюючи, що Грім для нього — пусте місце.

— Роздайся море — “бегемот” попливе! — знову кричить Грім і крадькома стежить за незворушним бригадиром. Гайналь — ні пари з вуст. Бачачи, що справа пахне смаленим вовком, Грім покірно йде до бригадира.

— Ви, Іване Михайловичу, гордий і непохитний, як Дарій, ніби й не родич мені у десятому коліні.

Тугуватий на вухо, бригадир підняв голову від верстата і різко відрубав:

— По-перше, з Дариною я шури-мури не крутив, — Гайналь мав на увазі колгоспну доярку, що надто любила продавати чоловікам очі, — тому й не знаю, чи горда вона і непохитна, а з тобою і поготів не хочу більше говорити.

Грім починає обходити з іншого боку.

— Ох і сердиті ж ми, до чого вже злопам’ятні, злющі, ніби нам до скону світу на цій землі ряст топтати, — просторікує Грім, міряючи вперед і назад гараж, — а тим часом і самі не знаємо, коли і де нам сьогодні сонце зайде. Говорили ми з вами позавчора про різні трикутники, дірочки у небі? Говорили! А в цю пору в Італії біля одного села тарілка на поле опустилася, — безбожно бреше Грім.

При останніх словах бригадиром ледь смикнуло, губи дрібно затремтіли і перебинтована рука мимоволі потяглася до кишені брезентової куртки, де надійно схований завбільшки з кулачище молот.

Грім — психолог — відразу помітив внутрішню зміну бригадира і продовжував ще з більшим запалом:

— Спустилася, значить, виходять із тарілки людиноподібні істоти у скафандрах, а поблизу жінка худобу пасе.

Гайналь облишив верстат.

— “Мабуть, космонавти, — подумала жінка. — Щастя яке! Я перша зустріла космонавтів”. І почала швидко букет збирати. Нарвала квітів — і бігом їм назустріч. “Гутен таг, лібен космонавти!” — і вручає найстаршому квіти. А той подивився і тільки усміхнувся…

Тут Грім навмисне перервав розповідь і вийшов із гаража.

— Гей! Ти куди? — наздогнав Іван і вчепився залізними долонями за Грімову руку. — Далі! Далі, що було?

— Що далі? Полетіли собі!

— Як, із жінкою?

— Чого із жінкою? Вона їм назустріч із квітами вийшла, а не з кувалдою… Думаєте, якщо вища цивілізація, то вже без серця. Вони для своїх музеїв хапають злих, підступних, щоб рід людський очистити.

— А ти ж говорив — теленктуалів, розумних?

— Як бачите, останні дані науки повністю заперечують мої припущення.

Гайналь глибоко затягується цигаркою, — палить він тільки у хвилини найвищого нервового напруження, — і закашлюється.

— Ну, що мені робити? — питає переможно Грім, коли бригадирські груди угамовуються.

— Сьогодні поїдеш у Чорний Мочар орати. Але хай я нежить дістану, коли не останній раз прощаю, — кричить навмисне голосно Гайналь, щоб усі почули бригадирову великодушність і доброту. Потім заходить у гараж, злодійкувато оглядається, виймає з кишені молоток, з люттю кидає його в інструментальний ящик і береться за роботу.

…І знову одна за одною стеляться скиби благородної прирічанської землі за Грімовим трактором. Над селом стоїть саме та пора, коли земля, напившись досхочу літньої радості, своїм лицем поволі обертається до осені. Повертається до неї, немов до мудрої матері, щаслива, несучи на собі і в глибинах своїх щедрі дари людям. Ще по-літньому високо світиться над стерновищем ясне чоло сонця, гарячими вітрами дихають навколишні поля, так весело сміються цвіркуни, що їх голоси, здається, відлунюють аж у грудях маленьких птахів, які непорушно зависли над головою.

Літо, як порядний газда, ще здорове, пашить зеленню дерев і трав, голубіє очима Петрових батогів, літає, співаючи над селом, вчепившись за натомлені крила бузьків. Але у ніжних переливах марева на далеких овидах уже світяться зіниці осені. Звідти, здалеку, вона, видиться, не поспішає. Стала на високому березі і видивляє броду — куди безпечніше і легше перейти на цей бік. А поки що хай радується, хай веселиться добре літо. Осінь не за горами — вона вже подолала їх.

Грім, розорюючи землю для нового зерна, ще не відає — мине кілька днів і він загине у Лопухові, рятуючи у палаючому будинку дітей. І в ту ж мить, коли викине на руки натовпу через вікно дворічну дівчинку і коли перегоріла балка палаючими