Володимир Лис - Століття Якова

Вмирали рештки короткої літньої ночі. У корчах коло річки, біля обійстя Вергунів. Звідти те обійстя, подвір’я добре проглядалося. І поява Улянки рано-вранці з дійницею в руках. Живіт, вже геть великий, добре видно було. Бачив, як до хліва разом із свекрухою пройшла, бо ж у Вергунів не одна, а цілих п’ять корів. Як верталися і про щось говорили. Як вийшов Тиміш на подвір’я, став потягуватися, за хлів пішов, вочевидь, нужду справляти, потім умиватися почав, як Улянка зновика надвір вийшла й рушника чоловікові подала.

Майнула божевільна думка: вийти із своєї засідки, показатися. Хай уб’є, раз грозився. Він вже навіть підводитися став. І тут зрозумів, що не зробить цього. Не зробить, бо... Бо жити хоче. Щось нове до Улянки почуває, а як його назвати – не знає. Ніби перед собою не кохану дівчину (тепер вже жінку) бачить, а сестру свою. Сестру, котру тре’ оберігати. Як – не знає. Але берегтиме, віднині, може, навік, може, й у спомині.

Отче наш, що на небесах, – раптом зашептав. – Нихай святиться ім’я Твоє...

А коли закінчив тую молитву, почав іншу, своїми словами, що почали звідкись приходити.

Бажав Улянці щасливого життя, яко на землі і яко Пречистій Діві, шептав. А вже по закінченні тої дивної молитви покаявся – чи то перед Богом, чи перед нею – що ніколи в тому її житті не з’явиться.

І був шлях – цілий день зновика йшов – назад за Буг. А коли на світанку вже на крипі переправлявся – на березі постать дівочу побачив. Дівчина стояла і дивилася на річку, на крипу. Впізнав і несказанно здивувався – то ж Неоніла, Нілка, донька хазяїна тартака. Старша за нього, дівка на виданні, ряба, невродлива, з випнутою губою.

Чого б їй тут бути? Стрічає когось?

І тут як приском сипнуло – його ж і стрічає. Його, от яка біда. Його, з яким, може, парою слів перекинулася.

– Доброго ранку, Ясику!

– Доброго, доброго, – він не знав, що далі казати, а лице дівчини перед ним раптом розпливатися стало.

– Тибе батько послав за мною? – вимовив зрештою.

Вона густо почервоніла. Навіть ластовиння, здалося, фарба залила. Одвернулася, і раптом – голову назад, рвучко.

– Батько?.. Чого батько?.. Тато не знають, де я... А я подумала...

Вона вмовкла, ще більше засоромлена, а тоді вже подумав Яків: може, доля посилає йому подарунок. Хай і у вигляді цієї невродливої, рябої старої дівки.

«Али ж нє, – мало не скрикнув Яків наступної миті. – Али ж нє!.. Де ж то я стою, на якому березі, Господи!»

Частина друга

Червоний кінь

1

Їх двоє купають біля річки своїх коней. Двоє польських уланів – капітан, батальйонний командир князь Едмунд Радзивілл, і його ординарець, улан особливого кавалерійського полку Війська Польського Другої Жечі Посполитої рядовий Яків Мех. Яків потрапив у кавалерію й дуже тим пишається.

Одного разу капітан Радзивілл помічає його погляд, кинутий на коня товариша по службі Антона Тимоньчука. Кінь у того незвичної масті – не буланий, а чисто червоний, наче тая фана[6], що колись, у двадцятому році, коли прийшли червоні, місяць майоріла над їхнім селом.

– Хочеш такого мати? – питає капітан Радзивілл, звісно, польською мовою. – Бачу, що хочеш. Матимеш.

Дивний цей капітан-князь. Геть не панське, просте у нього поводження з жолнєжами[7]-уланами, багато з яких родом з Волині, звідки і його князівська світлість. Любить розказувати про свою Олику, де у нього замок-маєток на 365 кімнат, за числом днів у році. Якову таке навіть тяжко уявити – 365 кімнат, майже штири сотки, що ж робити у тих кімнатах? У них в кожній хаті добре, якщо є кімната і кухня, то в багатших, а в їхній, як і в більшості загорєнців, кімната, яку в них називають хатою, як і всю хату, – у ній і стіл, і ліжко-лежанка, і лавка, і піч, на якій сплять батько з матір’ю, гріють свої старечі кості, хоча, які старечі, на той час їм десь за п’ятдесят тилько-но перейшло. На ліжку він з молодшим братом Гаврилком, на лавці – сестра. Добре, що вже у війську отримав звістку – сестра йде заміж на сусіднє село.

А капітан якось попросив ординарця помогти своїй сестрі, котра до нього гостювати приїхала, купити продуктів на іменини. Пані – молоденька жінка – наказала, що купувати: мнєсо, ковбаски, всілякі там лагодзінки. Грошей дала. Він і купив, і здачу приніс – два злотих і сорок грошів. Візьми собі, жолнєж, на куриво, сказала сестра. Ну він і одповів чесно, що не палить (тоді ще справді не палив).

– Який чесний цей хлоп, – сказала княгиня.

І запросила у гості, в Олику. У той палац.

Триста шістдесят та ще й п’ять кімнат! Якось йому сниться той домина, він блукає по кімнатах-хатах, не може знайти виходу й раптом в одній, другій кімнатах, куди заглядає, застає Улянку. Улянку, а далі в якійсь п’ятій чи шостій стоїть Неоніла. Потім обоє з’єднуються, в обох одне лице, то в однієї, то в другої, а потім на їхньому місці з’являється третє лице – тоже жіноче, али незнакоме. Воно відступає, зникає утемряві. Мовби розчиняється. Йде за ним і когось кличе.

Він прокидається від штурхана в бік, сусід по казармі каже, що кричав. За вікнами ще тільки ледь-ледь просіюється світанок. Йому здається, що за тим вікном стоїть Улянка. Стоїть і сміється. У неї таки народився син, Іваном назвали, бо коло Купали родився, уже й ходить. Тупцяє, тримаючись за Улянчину руку. А може, й за Тимошеву. Нє, навряд, якщо Тиміш знає, чий то насправді син.

А його Тиміш не вбив, навіть не зачепив, тилько стрітивши, уже знав тоді Яків, що до війська піде за місяць, – очима циганськими кресонув. І якось наче спогорда подивився. Наче то не він, Яків, першим з його жінки росу збив, та ще й не раз, а він у Якова скарб абощо забрав.

Не забути погляду, не забути й Улянки. Лізе до голови, пече.

«Дивний світ, бач, який широкий, до доми, щитай, двісті верстов буде типерка, а може, й цілих триста, а зав’язався мині світ на одній бабі», – думає Яків.

У вікно просіюється світанок. За вікном стоїть