Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Вовків було п’ятеро, і вони давно не їли. Легка здобич скінчилася; вовки протоптали круглу стежину навколо Димового будинку, але проникнути досередини не могли.

Дим дивився, тамуючи в собі дрижаки. Відчуття було кепське — востаннє Дима трусило напередодні стрижки.

Він бачив, як на п’яти старому, із рваним вухом ватажкові наступає молодий самовпевнений самець. Він бачив, що конфлікт зрів; так вийшло, що саме Диму довелось стати свідком розв’язки.

Вони зчепилися на старій клумбі, там, де давно — тисячу років тому! — мама Дима висаджувала гіркі запашні квіти. На міській вулиці, у палісаднику, билися на смерть сірі людожери; старий ватажок знав, що шансів у нього небагато, а молодий самець був сильний, але самовпевнений.

Три вовчиці сиділи на хвостах і дивилися, не виявляючи ознак хвилювання.

Молодий самець здох із гримасою подиву на морді — йому, напевно, здавалося, що це несправедливо. Що старість повинна покірно поступитися місцем агресивній молодості; слиняві жовті ікла, які зімкнулися на шиї в молодого, наочно доводили перевагу мудрості й досвіду.

Ватажок відступив на крок від подоланого супротивника — і упав на сніг, стікаючи кров’ю з розідраного боку.

Тоді вовчиці одночасно встали.

Напевно, вони були голодні — зжерли обох, не надаючи особливих переваг ні молодому, ні досвідченому м’ясу.

* * *

— Диме! Диме!!

Він прокинувся від того, що хтось гупав у двері знадвору. Глянув у щілину — темно; невже він проспав ранок? Невже хтось насмілився пройтися вулицями у темряві?

— Диме! Відчиніть… Швидше…

Він відімкнув засув. Двері відчинилися з темряви в темряву; у застояне повітря кімнати ринула крижана і свіжа ніч.

Увірвавшись до будинку, гість ледь не збив хазяїна на землю. Дим здогадався, що це був Люк тільки по голосу і запаху.

— Щось із Ланою?!

— Ні, — видихнув Люк. — Усе гаразд… Диме, — і Люк заплакав.

Дим узяв його за барки, струснув так, що тільки зуби в темряві клацнули:

— Що сталося, кажи!

— Я зрозумів, — прошепотів Люк крізь сльози. — Я знаю… Я знаю, як треба. Я здогадався. Сам.

* * *

— Потім ми все відновимо, — сказав Люк, ніби вибачаючись за розгром, який панував у лабораторії. — Згодом… У нас буде багато часу. Багато часу, багато їжі… І жодного вовка. Уявляєш, як ми житимемо?

Лана усміхалася під багатошаровою марлевою пов’язкою.

Дим одну за одною відкривав темні ампули, забруднені зсередини блідо-зеленуватою пудрою. Обережно висипав вміст у мідну посудину, за металом і формою схожу на дзвіночок.

— Оце у нас буде життя! — захоплено говорив Люк, розминаючи желатинові коржі. — Я, напевно, буду професором. Уявляєш? Уявляєш, що вони заспівають, коли довідаються…

І він засміявся крізь марлю.

— А для нас… це точно безпечно? — неголосно запитала Лана.

— Великий Лідере! Ну я ж тобі пояснював! Окрім того, я на собі раз сто перевірив…

— Ти перевіряв на собі? — ще тихіше запитала Лана, і в її голосі звучав такий жах, що Люк знітився.

— Ну… на собі я остаточний склад перевірив. А доти пробував на цих, лабораторних…

Лана стояла, ніби перед вовком — такий жах, така туга були в її очах.

— І як? — запитав по паузі Дим.

Люк зітхнув:

— Але ж… зовсім без похибок не виходить. Шлях пізнання — шлях помилок…

І винувато обійняв Лану, а та, грубо вирвавшись, стягнувши з обличчя пов’язку, кинулась геть. Люк чимдуж шугонув за нею, а Дим, акуратно підібравши з підлоги білий клаптик тканини, зрозумів, що посміхається, і в посмішці цій немає радості, але немає і злості, й почуття, яке володіє ним у цю хвилину, називається гострою сумною заздрістю.

* * *

— Все, — крикнула з даху Лана. — Йдіть!

— Пробач, — сказав Дим, дивлячись у розтоптаний мокрий сніг.

Він не міг себе змусити подивитися заручнику в очі — своєму невдачливому двоюрідному братові, стадній тварині, яка здатна, однак, повною мірою відчути жах смерті.

До чавунної огорожі був прив’язаний в’язень лабораторії, єдиний, який вижив. Уперше за багато тижнів він наївся донесхочу — наковтався брикетної трави впереміш із позбавленими запаху гранулами.

— Йдіть! — квапила Лана. — Уже час…

Іржавими залізними сходами вони піднялися на дах.

Сутінки остаточно загусли. Той, прив’язаний, здавався невиразною білою плямою на темному снігу.

Дим повернувся до Лани:

— Повертайся до будинку… Люку, йдіть обоє. Швидко.

Лана не заперечила. Люк допоміг їй пробратися слизьким дахом до слухового віконця; Дим чув їхній подих, і хлюпання багнюки під ногами того, хто намагався звільнитися від мотузки, що його сплутала; вовки були близько, їхню присутність відчували й Дим, і той, кому випала роль приманки.

Дим приносив у жертву живу істоту. Істоту, схожу на нього з точністю до волосини, до візерунка вен і судин, істоту, яка відчуває біль і наближення кінця.

Найкраще було зараз піти слідом за Люком і Ланою — але Дим залишився.

Далеко, осторонь від промислової зони, завили тонко і жалісно, й від цього суму Дим перетворився на тремтячу грудку, а той, прив’язаний, забився і закричав.

Дим оглянувся — нікого, крім нього, на даху не було.

Дим подивився вниз — вулиці здавалися заповненими чорною застояною водою. Залитими вночі; у якийсь момент йому привиділося, що темрява ворушиться, живе. Ні, тільки здалося.

Йдіть сюди, беззвучно сказав Дим. Йдіть. Ми чекаємо вас. І нещасна принада, чия доля вже визначена. І я… І всі ми, нащадки Лідера. Йдіть, усе готово…

І знову почулося виття — цього разу набагато ближче; голодні мисливці не помилилися у виборі маршруту.

— Йдіть, — сказав Дим пошепки. — Йдіть… Ми не кликали вас у наше місто. Що ж, тепер уже йдіть. Тут чекає сюрприз, який повинен вам сподобатися. Ну ж бо…

Той, призначений на роль приманки, зовсім збожеволів.

Він рвався і метався на прив’язі; він репетував, Дим знав, що ці крики чути й у будинку. Швидше, заблагав Дим, звертаючись до вовків. Не тягніть, давайте ж…

Крик раптом змінився хрипінням.

Дим перегнувся через край даху, але нічого не зміг розгледіти. Він готовий був заприсягтися, що вовки ще не прийшли на площу — але принада вже мовчала. Нерухома біла пляма… Ледь чутно хлюпнув розталий сніг. Тиша.

Дим чиркнув сірником. Руки тряслися.

Він розпалював ліхтар тільки в екстрених випадках — заощаджував олію. Але зараз був саме такий…

Під чавунною огорожею лежало обм’якле, брудне, маленьке тіло.

Оповите мотузкою, як мертвий плід пуповиною.

* * *

— Це дуже важливо — зрозуміти. Вони не стали його їсти, бо їх відлякав препарат?

— Вони не могли зачути препарат, — переконливо сказала Лана. — Вони… побрезгували трупом, ось