Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

нікому нічого не велів… Я розповів усе, що знав. Вони вибрали самі. Як колись вибрав Лідер…

— Ви вірите у цю історію про Лідера?

— Вірю, — серйозно відгукнувся Дим. — Мені здається, усе було саме так.

Люк закінчив наводити порядок на робочому столі. Витер руки ганчірочкою — обривком білого колись халата:

— А чому ви не залишилися в Хазяїв? Адже там можна жити, і жити непогано?

— Я не можу без стада, — сказав Дим з відразою.

— Може, це не завжди погано, — пошепки промовив Люк.

Руки його давно були сухими, але він досі м’яв і мучив нещасну ганчірочку. Летіли білі клапті.

— А яку тему диплома тобі зарізали? — запитав Дим.

Ганчірочка трісла; Люк опам’ятався. Обережно поклав у цебро обидві кошлаті половинки:

— Та так… Я розробляв альтернативу… маячкам.

— Розробив? — швидко запитав Дим.

Люк помовчав. Відвів очі:

— Ні. Коли стало зрозуміло, що ця навала… Я цілими днями сидів… я думав: зараз я знайду панацею — і прославлюся. Я буду… знаменитішим, ніж Діва Донна, — він невесело посміхнувся. — І вона мене полюбить…

— Не вийшло? — запитав Дим, заздалегідь знаючи відповідь.

Люк хитнув опущеною головою:

— Не вийшло. Знаєте, серед дослідників ходила така байка… що Арті-Польовий не видумав маячки. Що він здер ідею в якійсь старій книзі, а джерело потім знищив. Що з нашим рівнем технології неможливо додуматися до такого… що треба знати про фізіологію вовка в десять разів більше, ніж міг знати Арті. Тощо… І ось коли я сидів, і була паніка, повні вулиці біженців, їжі ні травинки… А я сидів у лабораторії і щосекунди все чіткіше розумів, що спроби мої смішні, і правильно мені зарізали тему… Я зневірився, і тоді мені здавалося, що ці плітки мали під собою ґрунт.

Дим оглянувся.

Стіни лабораторії раптом нависли над ним, як нависали колись безрозмірні простори Хазяїнів. Щільно загвинчені ємкості з реактивами, громіздкі прилади з тьмяними дисплеями, переплетення дротів і гори лабораторного посуду — все це видавалося фальшивим, муляжним, мертвим.

— Виходить, не було ніякої науки, — почув Дим власний голос. — Було наслідування… боязке повторення давно зробленого, давно пройденого… Гра в науку… Так?

— Hi, — люто сказав Люк і відвернувся. — Йдемо… я дещо вам покажу.

* * *

— Ей, — неголосно покликав Дим.

Ті троє, що лежали на купі ганчірок, в’яло поворушили вухами. До Дима повернулося три пари байдужих очей — скляні ґудзики, блискучі, але безглузді.

Дим ледве стримався, щоб не позадкувати.

— Це…

— Так, — промовив Люк за його спиною. — Це ті… яких стрижуть і їдять Хазяї. Це наші предки, точніше, наші невдачливі двоюрідні брати… Їх сюди привезли ще дітьми. Багато років тому. Було двадцять два. Залишилося троє…

— Навіщо? — по паузі запитав Дим.

— А як інакше? Біологія, медицина…

— Вони були тут увесь цей час? Коли нічого їсти…

— Я випорожнив матраци, — сказав Люк, ледве витримуючи його погляд. — Стара солома… І я своє віддавав.

— Їм?

Люк помовчав, начебто зважуючись. Нарешті, нервово потер руки:

— Це ще не всі… Йдемо.

Вони довго йшли вузьким коридором, який кепсько пахнув; піднялися стрімкими крученими східцями, і Дим побачив обнесену залізною сіткою споруду.

За сіткою, у ременях, у переплетенні шлангів…

Дим на повірив своїм очам.

У верстаті був щільно оповитий трубками, прикутий до залізної стійки облізлий вовк.

— Була наука, — сказав Люк, начебто хвора тварина у верстаті могла підтвердити чи спростувати цю істину. — Були… напрацювали матеріалу предосить. Ось тільки використати…

Вовк відкрив жовті очі. Дим мимоволі відсахнувся.

— Їй недовго залишилося, — тихо сказав Люк. — Вовчиці… Вона вмирає.

* * *

На площу вони прийшли найпізніше. Хтось уже розпалив багаття замість Дима; Лана, побачивши Дима і Люка разом, здивувалася і, здається, повеселіла.

— Може, ти поспіваєш? — запитав у неї Дим.

Вона похитала головою:

— Ні. Тепер не варто.

Вони сіли поруч, і Лана, колись небагатослівна в присутності Дима, почала раптом розповідати, докладно і відверто, хоча її ніхто про це не просив. Вона розповідала, як на неї раптово впала слава, як величезні юрби плескали і підспівували, і як вона втрачала голову від миттєвої влади над ними… Як значки з її портретом носив кожен другий, а плакати майоріли на всіх афішних тумбах, і заради того, щоб тільки торкнутися її, люди штовхалися ледве не на смерть…

І як потім сталася навала, і слава її станула, як кусочок масла.

І як їй доводилося битися в черзі за пайок.

Як її перестали впізнавати і пам’ятати, всі про неї забули, і як з’явився Люк…

— Усе-таки даремно ти перестала співати, — сказав Дим, коли Лана нарешті захрипла і замовкла.

— Ні… Усе правильно, — втрутився старий, що досі мовчав. — Розумні істоти не повинні ходити отарою… у тім-то й уся річ…

І Дим відчув, як усередині його закипає незрозуміле роздратування і протест проти цієї старої, незаперечної, банальної істини.

* * *

Вовки з’явилися на окраїнах. Збиратися вечорами на площі стало небезпечно; щоранку і щовечора — у сутінках — Дим запалював смолоскип і піднімався на дах.

Сусід праворуч — їх з Димом розділяли три спустілі двори — подавав своїм смолоскипом сигнал «усе в порядку». Прийнявши сигнал, Дим те ж саме повідомляв сусідам ліворуч, а ті відповідали, передаючи сигнал далі…

Одного холодного ранку — на білій шерсті Дима лежав товстий шар інею — сусіди ліворуч не відповіли.

На світанку Дим вийшов на вулицю — і відразу побачив вовчі сліди.

…Перед будинком уже стояли двоє хлопців із двору навпроти. Тупцювали, втягнувши голови в плечі, не зважувалися ввійти. Сніг перед будинком був утоптаний вовчими лапами, і входити, власне, було вже не потрібно.

Дим увійшов.

* * *

— Я нічого не залишив після себе, — сказав старий. — Чуєш, Димку… я міг би написати… щось на кшталт мемуарів. Тепер мені здається, що я багато знав, ще більше розумів і зміг пояснити б…

— Так, — сказав Дим.

Старий умирав. У цьому не було сумніву; Диму здавалося, що треба помовчати, про щось подумати, але старий не замовкав ні на хвилину.

— Димку… Ти зрадив справу Лідера. І це правильно, ти — молодчина… А, може, ніякого Лідера й не було? Тепер ніхто ніколи не довідається…

Він раптом притих. Очі його дивно змінилися.

— Я розумію тебе, хлопче, — не своїм, деренчливим, а низьким і глибоким голосом сказав раптом старий. — Тобі не хочеться бути таким, як усі… Але подумай… окрім того, що тебе виключать зі школи, виженуть із міста… крім того, ким були б ми, якби кожен…

Це були його останні слова.

* * *

Причаївшись на даху,