Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Він пішов, непомітно залишивши на бабусиному столі півпайка брикетної трави.

* * *

Глибокою осінню на дахах, у палісадниках і під парканами піднялася бліда, здивована, сильно запізніла трава. Кожне стебло зривали губами і довго катали язиком.

На обдертих афішних тумбах подекуди збереглися плакати з географічними картами. Дорога через степ, дорога через ліс, тричі розсекречена дорога до Хазяїв.

Дим пережив два замахи — одного разу йому на голову кинули цеглу. Другого — підсипали отруту до бочки з дощовою водою; збережений чи то чортом, чи то примарою проклятого Лідера, Дим обидва рази успішно вижив.

Утім, в тому, що корені обидвох замахів — у спустілому тепер Високому домі, Дим не сумнівався ні на стебло. «їм миліша влада» — так, здається, говорив хтось Гайовий, староста вільного селища.

Вовки іноді забредали на вулиці — але незабаром ішли геть. Поки не час; прийде зима — отоді за упертюхів, які не побажали обрати собі шлях порятунку, візьмуться і холоднеча, і голод, і вовки…

Умерла вдова Арті-Польового. Дим допомагав її ховати.

Кілька разів він навідувався до Лани-Гайової, яка була Дівою-Донною, носив їжу їй та матері; йому все більше здавалося, що Лана радіє його приходу, і зовсім не через гостинці. Шерсть його відросла повністю — зовсім біла, без димчатого відтінку, за який він отримав своє ім’я; він завів звичку щодня розчісуватися, відшукав у шафі грудку ароматичної смоли і подовгу жував її перед кожним візитом до Лани.

Одного разу, нажувавшись смоли, він прийшов без попередження і застав у будинку Гайових молодого хлопця, майже підлітка, худого, похмурого, збентеженого і настороженого одночасно.

— Познайомтеся, — промурмотіла Лана, — це Люк…

Дим вибачився і за кілька хвилин пішов.

* * *

Тепер у нього було заняття — він шукав скарби. Виявилося, багато жителів ще в перші дні навали приховали дещо про запас, а потім у метушні втечі забули.

Дим навідувався на спорожнілі двори і дуже уважно, крок за кроком, вивчав землю і підлогу в пошуках схованок. Траплялися шухляди з консервами, засипані льохи з овочами, мішки з зерном і борошном. Щоразу Дим ділив здобуток на рівні частини і методично, будинок за будинком, відвідував нових і старих знайомих.

До його стукоту в двері — два повільних, два швидких — звикли. Почувши його кроки, підхоплювалися серед ночі; в Дима з’явилося безліч щирих друзів, більш ніж за все його життя. Він не мав ілюзій щодо цієї дружби; багато хто взяв із нього приклад і зайнявся пошуком скарбів, і незабаром Дим став натикатися на сліди кимось розграбованих схованок.

Запаси спустілого міста підходили до кінця. Тепер їли солому з матраців.

З кожним днем холоднішало; щовечора Дим розпалював на площі багаття, благо палива — дерев’яного мотлоху — вистачало. І вони тяглися до багаття як нічні метелики — останні городяни, які не побажали жити вільною отарою у степу, які не захотіли перебратися під захист Хазяїв.

— Перший гріх наших предків, — говорив старий, кутаючись у полотно. — Ми — не просто нащадки стадних тварин… Ми — нащадки тих, хто пішли за Лідером. І, отже, довірили лідеру своє життя і долю. Переклали на нього відповідальність…

Старого ніхто не слухав. Вони сиділи пліч-о-пліч — втікали від самотності у своїх порожніх і просторих будинках. Вони не потребували оратора, вони не збиралися поплескувати в такт чиїйсь пісні; Дим дивився крізь багаття на Лану-Гайову, яка тримала за руку худого похмурого Люка, і намагався уявити, що б відповіли ці двоє його колишній дружині, якби вона (великий Лідере, він забув її ім’я!) надумала розповісти їм про любов і волю. Про дружні великі родини, де любов міцніє пропорційно до числа чоловіків…

І ще він думав про те, що стадним тваринам не потрібний, протипоказаний розум. Бо носій розуму — самотній; бо отара в душі обов’язково вступить у двобій із бажанням мислити, і, незалежно від того, що переможе, носій цього двобою буде нещасний.

І ще він радів, що нарешті не повинен щодня, щогодини висмикувати себе зі стада, протиставляти себе стаду; що нарешті можна просто сидіти разом із усіма і робити те ж, що роблять усі.

Дивитися у вогонь.

* * *

Одного разу вранці він пішов поблукати промисловими районами — йому довелося примусити себе. Він говорив собі, що там, серед високих мертвих корпусів, може знайтися новий резерв продовольства — але подорож заводськими вуличками була для нього такою ж тяжкою, як прогулянка цвинтарем.

Він так і не дійшов до фабричного комплексу, до лісу труб, що вже давно не димлять. Безцільно забрів до інженерної школи, заглянув послідовно до бібліотеки, спортзалу, класів, ніде не знайшов нічого, крім павутини і пилу запустіння. Вже зібрався йти, відкрив двері великої лабораторії — і за найближчим столиком побачив згорблену фігуру худого похмурого Люка.

— Привіт, — сказав просто тому, що мовчки прикрити двері було б нерозумно і неввічливо.

Люк дивився так, начебто його піймали за зломом сейфа.

— Я тобі не заважатиму, — запитав чи завірив Дим.

* * *

— …А виглядаєш ти набагато молодше, — помітив Дим.

— Так, я раніше пішов до армії, щоб швидше піти до інженерної школи, — сказав Люк. — Коли служив на кордоні, був техніком маячків. Тому відразу і прийняли… на захисні технології. Шкода, не встиг отримати диплом… утім, тему мені ще перед навалою зарізали.

У лабораторії пахло їдко і неприємно, але чомусь цей кепський запах нагадував про життя. Про справжнє життя. Яке здається нескінченним.

— А я все про вас знаю, — сказав Люк, і Дим посміхнувся його самовпевненості:

— Так уже й усе?

— Я знаю, що ви були в Хазяїв, — сказав Люк пошепки. — Що вас… обстригли, і ви врятувалися тільки випадково, через той значок… Я їх ненавидів, ці значки. Коли бачив їх на комусь, просто зривати був готовий…

— Ревнував?

— Напевно, — сказав, подумавши, Люк. — Усі говорили, що я шанувальник Лани. А я її вже тоді любив.

Люк ходив уздовж стелажів з ганчіркою. Ретельно витирав пил, якого тут було не так уже багато.

— Я б побоявся йти до Хазяїв, — сказав Люк, споліскуючи ганчірку в бляшаному цебрі.

— Вони зовсім не такі страшні, — сказав Дим.

— Звідкіля ви знаєте, чи страшні вони? Адже ви так і не зуміли їх зрозуміти?

— Так, — сказав Дим. — Ми говоримо майже на одній мові й навіть послуговуємося однаковими буквами… Але зрозуміти один одного ми не зможемо. Ніколи.

— Чому ж ви звеліли всім іти туди, до них? — запитав Люк з підозрою.

— Я