Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— Тихо, — сказав Люк, сірий, розпатланий і смертельно втомлений. — Тихо… Це я винен. Треба було другу очистку… Я поспішав… Я ідіот, вовча сить!

— Заспокойся, — сказала Лана. — Ми все одно це зробимо. Ми придумаємо, як… Ти тільки заспокойся. Може, поспиш?

— А якщо провести другу очистку — думаєш, вони не занюхають? — запитав Дим.

Люк похитав головою:

— Другу… Якби… Ех…

Світло ледь пробивалося крізь запнуті вікна. Підлога була гладенькою і чистою — ні єдиної порошини, ні соломини. Солому давно з’їли, а пил і пісок щогодини вимітає Ланина матір. У неї просто психоз якийсь — совгає і совгає ганчіркою по чистій підлозі…

— Треба поспати, — повторила Лана. — Всім нам…

Усі ми, подумав Дим. Ми — всі…

Чиясь помилка. Чудесний дарунок — розум, — що дістався жуйній отарі.

Ті, що підспівують на площі, що копіюють одяг і зачіски, що тупо ходять один за одним. Які дорожать думкою лідера, однакові, приречені…

Вони сиділи біля саморобного вогнища — пліч-о-пліч.

Дим поклав праву руку на плечі Люка, а ліву — на плечі Лани. Лана обійняла матір, мати — хлопця, який сидів поруч, і ось уже щільне коло мовчазних, напівзнайомих сиділи перед саморобним вогнищем і дивилися у вогонь.

* * *

«Лідер казав: так склалося, що ми не можемо вижити один без одного; це не прокляття і не благословення.

Лідер казав: ми можемо зневажати один одного… Ми нерівні по відношенню один до одного, і ніколи не були рівними. Нас прив’язують один до одного наш страх, наш голод, наша дурість і наша любов.

Ми — це те, що нас поєднує».

(«Сказання про Лідера»)

* * *

Наближалася весна.

Подекуди на полі сніг уже зійшов, з таловин виповзла, як солома з матраца, торішня бура трава.

А під нею, якщо розгорнути — зелені паростки. Блідо-смарагдова новонароджена травичка.

Дим йшов полем. Відвиклий від неба над головою, звикнувши до низьких закіптюжених стель, він йшов, переборюючи запаморочення, і дихав на повні груди.

Вітер пропах вовками. Дим мрійливо посміхався.

Він згадував Хазяїна, з його непроникними щитками поверх пильних очей. «Ти не зрозумієш», — казав Хазяїн і співчутливо хитав важкою головою.

Я ж усе прекрасно розумію, мовчки відповідав Дим, продавлюючи п’ятою осідаючий сірий сніг. Я всіх розумію, а якщо не вмію сформулювати — що ж… Може, я просто не вважаю за потрібне. Зате ти, Хазяїне, точно не зрозумієш мене.

Ви не ходите отарою? Ваше щастя. Зате вам ніколи не зрозуміти одного… Втім, я вже зарікся пояснювати. Все одно навколо нікого немає, крім вогкої рівнини, солодкої трави в таловинах і вовчого запаху, що наближається.

А мені здавалося — як тільки я вийду в поле, вовки посипляться горохом. Їх не так багато, вовків, їм потрібен час, щоб знайти здобич… Воістину — в страху очі великі.

Хмари були такі ж сірі, як і сніг. І в хмарах теж були таловини, тільки замість боязкої зелені з них проглядала синява, а з однієї діри, яка роз’їхалась просто посередині неба, раптом бризнуло сонце. Дим замружився.

Ось так, Хазяїне. Паси свої отари, стрижи, збирай вовну; через декілька поколінь ти цілком можеш відправити їх на бойню, вони анітрішки не засмутяться… Вони підуть покірно, отарою, як ходили завжди, і тільки за мить до смерті дозволять собі злякатися…

Ні; Дим труснув головою, відганяючи зайві думки.

Отара зобов’язана пастися? Під поглядом пастуха чи вовка? А це ви бачили?

І Дим, розсміявшись, як підліток, показав сіро-синьому небу широкий непристойний жест.

Небо не знітилось.

Може, ми й худоба, думав Дим, по кісточки провалюючись у талу воду. Може… Але нашу долю вирішувати не тобі, Хазяїне. І не вовкам. Я розумію, що тобі глибоко начхати на ці мої розмірковання, ти ніколи навіть про них не довідаєшся… я сподіваюся тільки, що ти здивуєшся, довідавшись про відродження цивілізації. Нашої Цивілізації, тому що вона відродиться, Хазяїне, ого, ще й як…

Дим прищулився; здалося йому чи ні, ніби на близькому і лисому, неприкритому травою обрієві з’явилися сірі тіні?

Навіть коли зараз видалося — вовчий запах усе ближче. Вітер північний, і Дим йде на північ…

Він зупинився. Відсапався; все-таки він відвик від довгих прогулянок, від швидкого кроку. Все-таки він постарів, якось одразу, різко, це тим більше дивно, що ще кілька місяців тому йому приходило до голови упадати за дівчиною…

Серце стугоніло так, що груди ходили ходуном.

— Йдіть сюди, — сказав Дим. Набрав у груди повітря і крикнув з усієї сили:

— Ей, ви! Сюди!

Тиша. Шум вітру у вухах, та ще стукіт серця.

— Агов! Усі сюди!

Від напруження перед очима попливли хвостаті іскорки. Дим знову перевів подих. Всівся просто на сніг.

Серце билося, розносячи по крові винахід Люка. Його дипломну роботу — тричі очищений, недоступний навіть для найтоншого чуття препарат.

З кожною секундою кров Дима усе більше перетворювалася на смертоносний коктейль. Ситі вовки, нічого не підозрюючи, повернуться до своїх лігвищ і принесуть із собою смерть; уже через три дні з’являться перші трупи. Хвороба пройде степом, невидимою пожежею увірветься в ліси, і тільки ті з сірих звірів, хто завтра ж кинеться геть, — тільки ті, можливо, зуміють врятуватися…

Якщо вони здогадаються.

Прокльон отари на голову вовка. Ось що це таке; прокльон сумирних і м’яких, які не зуміли захистити себе ні самострілом, ні смолоскипом.

— Так буде, — сказав Дим.

Тому що він міг тільки вірити. Вірити дипломній роботі Люка, вірити тому, що й Арті-Польовий не вкрав свій геніальний винахід, тому що ті, хто розписує стіни будинку квітами, здатні і на власну ідею…

І вірити, що Лана і Люк залишаться разом. Не деталями простого механізму під назвою «продовження роду», не випадковими знайомими, не такими, що просто блукають пліч-о-пліч…

Він прищулився.

З пологого пагорба назустріч йому неслися…

Він розгледів їх одразу — і до дрібниць. Здавалося, під черевом найбільшого вовка Дим міг би пройти, не пригинаючись; ноги, з-під яких летіли лахміття розталого снігу, схожі були на вкриті вовною колони.

Смерть на смерть.

Як колись гасили степові пожежі, пускаючи одну стіну вогню на другу…

Смерть неслася на Дима, не підозрюючи, яким близьким є її власний кінець.

В останній момент він усе-таки побіг — тваринний жах узяв гору. Він біг, провалюючись і спотикаючись, і йому здавалося, що він утікає.

Що він досі продовжує бігти.

Останній Дон Кіхот

Повість на дві дії

Дія перша

* * *

…Залишився тиждень.

У чорних стрілках, що повзуть по старовинному