Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського

Я можу засвідчити потоки твоїх сліз, але не істинність твоєї волі.

Франческо

Закликаю в свідки небо! Людям-бо не дано знати, скільки я вистраждав і як пристрасно волів підвестись, якби тільки це було можливо.

Августин

Замовкни! Раніше небо змішається із землею, раніше зірки впадуть з неба у пекло і повстануть одна на одну, узгоджені природою стихії, ніж дозволить себе ошукати Істина, присутня тут суддею нашій суперечці.

Франческо

До чого ти хилиш?

Августин

Часто викликаючи у тебе сльози, усвідомлення власного нещастя, однак, не змінювало твоїх намірів.

Франческо

Скільки разів я повторював: зробити більше було понад мої сили.

Августин

Стільки ж разів я відповідав, що було тобі радше понад волю! Втім, не дивує мене, що ти блукаєш нині тими самими манівцями, якими сам я свого часу блукав, шукаючи шляху до нового життя. Я рвав на собі волосся; бив себе по лобі; заламував пальці; скорчившись і обхопивши коліна руками, сповнював небо невимовно гіркими зітханнями і поливав землю навколо себе рясними сльозами. Та, незважаючи на всі ті бідкання, я залишався тим, чим був, аж доки, нарешті, глибокі роздуми представили мені наочно всю тяжкість мого становища. І лише тоді, сповнений справжньої волі, змінивши знемогу на потугу, з дивовижною швидкістю я обернувся на іншого Августина, чию історію, гадаю, ти знаєш з моєї «Сповіді».

Франческо

Звісно, знаю; зокрема, запам’яталось про спасительну смоківницю, в тіні якої здійснилося твоє диво.

Августин

Цілком справедливо. Бо ні мирт, ні плющ, ані навіть лавр,[34] улюблений, як кажуть, Аполлоном і цілим сонмом поетів (серед яких ти й сам, єдиний у свої часи удостоєний вінка з його гілок), не повинні бути миліші твоїй душі, що лаштується після стількох бур увійти в тиху гавань, ніж спогад про смоківницю, яка знаменує для тебе певну надію на виправлення і прощення.

Франческо

Не заперечую. Кажи, будь ласка, далі.

Августин

Я виходжу з того, до чого ми прийшли: з тобою донині відбувалося те саме, що з багатьма, до кого можна застосувати вірш Вергілія:

Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.[35]

Я міг би зібрати чимало ще прикладів, та вдовольнився одним, так добре тобі знайомим.

Франческо

Як доречно! Немає потреби в інших прикладах, бо жоден інший не торкнув би глибше моє серце; надто що, попри всю відмінність, яка розділяє того, хто тоне, зазнавши корабельної аварії, і того, хто дістався безпечної гавані, чи, інакше, щасливого й нещасного, я пізнаю серед своїх штормів сліди твоїх давніх сум’ять. Через це, читаючи твою «Сповідь», я щоразу підпадаю під дію двох протилежних почуттів, а саме – надії та страху, і мною оволодіває враження, нерідко викликаючи сльози, ніби я читаю історію не чужих, а моїх власних поневірянь. Ну ось тепер, коли я геть відкинув намір сперечатись, веди далі свою мову, як вважатимеш за ліпше. Я слідуватиму за тобою замість іти наперекір.