Публій Овідій Назон - Метаморфози

497 Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

498 На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

499 Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

500 Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

501 З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:

502 Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

503 Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —

504 Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

505 Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

506 З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

507 Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

508 Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

509 Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

510 До Океана, що й серед богів чималим шануванням

511 Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

512 «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

513 З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

514 Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:

515 Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

516 Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

517 Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

518 Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

519 Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

520 От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

521 Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!

522 Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

523 Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

524 Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

525 Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

526 В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

527 Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

528 Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

529 Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

530 Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

531 Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

532 Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

533 Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

534 Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

535 За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

536 Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

537 Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

538 Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

539 Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

540 Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

541 В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

542 В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

543 Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

544 Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

545 Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

546 Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

547 Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

548 Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.

549 З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,—

550 Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

551 Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,

552 Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553 В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554 Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.

555 Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556 Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли

557 В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого,

558 Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —

559 Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560 Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561 Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562 Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563 Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564 Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565 Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.

566 Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —

567 Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —

568 Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569 Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570 Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571 Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.

572 Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,—

573 Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574 Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.

575 Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576 Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,

577 Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578 Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579 Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580 На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —

581 Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.