Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

11

Лана

Я приходила до тями повільно, немов крізь густий туман. Голова гуділа, наче мене переїхав бронетранспортер, в роті пересохло, а все тіло ломило.

Я хотіла підняти руку, щоб потерти скроню, але…

Чорт.

Спроба поворухнутися дала зрозуміти, що я міцно прив’язана до стільця. Зап’ястя скували кайданки, ноги теж були зафіксовані.

Ну й прекрасно. Просто день, гідний номінації «найгірше лайно року».

Я повільно озирнулася довкола.

Приміщення було занедбане й напівтемне, єдине джерело світла – стара лампа, що висіла під стелею, блимала, ніби остаточно втратила сенс життя. Стеля потріскана, по кутках павутиння, стіни – бетонні, місцями обшарпані. Повітря було затхле, пахло пилюкою, маслом і ще чимось різким, що нагадувало про гаражі чи СТО.

Двері різко відчинилися, і до кімнати зайшли двоє.

Перший – той, хто точно міг зніматися в ролі головного злодія кримінального бойовика. Років сорока, а може й трохи менше. Коротке волосся, ідеально підстрижена борода, жорсткий погляд розумних очей. Він не був класично красивим, але від нього віяло такою харизмою, що можна було відчути її фізично. Дорогий костюм сидів бездоганно, навіть тут, серед бруду й пилюки, він виглядав, як людина, що звикла командувати, а не виконувати чужі накази.

Другий…

Аж скривилася.

Звісно, це був той самий виродок, що вирубив мене на заводі.

Близько тридцяти п’яти, високий, добре збитий, зі зліпленим із граніту тілом і обличчям, яке можна було б поставити на рекламу дорогих годинників чи авто. Він був не просто гарний – він мав той небезпечний вигляд, який одразу притягував погляд. Сірі очі – холодні й уважні, коротке темне волосся, щетина, що додавала брутальності.

Він навіть зараз, схрестивши руки на грудях і недбало обпершись об стіну, виглядав так, ніби володіє цим місцем і всіма присутніми тут людьми.

– Гадаю, представлятися мені не потрібно? – промовив перший чоловік, сідаючи на стілець навпроти мене.

Його голос був глибоким і спокійним, без злості, без погроз. Але від цього ставало лише страшніше.

Я посміхнулася, хоча губи все ще пекло після зустрічі з кулаком його підлеглого.

– Дозвольте здогадатися… Стас Воронов?

Він кивнув, явно задоволений.

– Приємно мати справу з розумною жінкою.  Світлана Соколова, або просто Лана, — протягнув Стас, примружившись. — Скільки тобі? Двадцять?  Двадцять п’ять?

Я нічого не встигла відповісти, бо він уже продовжив:

— Навіщо ж ти, дівчинко, полізла в це багно? З твоєю зовнішністю — в моделі або актриси. Така ефектна брюнетка  дуже б доречно виглядала на екрані.

Я фиркнула.

— О, звісно. Дуже багато дівчат із дитячого будинку одразу йдуть зніматися в кіно.

Стас скептично подивився на мене, але не відступав:

— Ну, не в охоронці до всякої погані.

— А що не так із професією охоронця?

— Нічого, коли ним працює чоловік.

Я глянула на нього так, ніби він щойно заявив, що Земля пласка.

— У тебе дуже не сучасні погляди. Ми живемо в 21 столітті, і немає такої роботи, з якою б не могла впоратись жінка.

Стас тяжко зітхнув і похитав головою.

— Ти надто вперта.

Я намагалася дивитися на нього, але погляд мимоволі смикався в бік іншого – того самого, що стояв біля стіни й робив вигляд, що все це його не стосується.

Бісить.

Так дико бісить.

Я навіть не могла визначити, що саме дратує мене більше: його холодна самовпевненість, погляд, який так і казав «ти мені нецікава», чи той факт, що він насправді справив на мене враження.

Та тут Воронов знову привернув мою увагу.

– Де Макс?

Ох, ти диви, одразу без прелюдій.

– А що, сам знайти не можеш?

Воронов тихо засміявся, але це був той сміх, від якого ставало не по собі.

— Дівчинко, я б не радив тобі зараз показувати зуби. Ти не в тому становищі, щоб так поводитися.

— Справді? — підняла на нього погляд. — А мені здавалося, що я просто на не дуже зручному стільці.

Його очі зблиснули.

— Я знаю, що ти найближча людина Макса серед усіх його людей. І мені не треба бути генієм, щоб здогадатися – якщо хтось і знає, де він, то це ти.

Я усміхнулася і нахилила голову.

— Ну, тоді я тебе здивую. Я справді не знаю.

Стас якийсь час уважно дивився на мене. А потім зітхнув.

— Чогось такого я й очікував, — пробурмотів він. Потім повільно піднявся і поправив рукава піджака. — Раз ти не хочеш зізнаватись, значить, потрібно дати тобі стимул.

Я вже знала, що нічого хорошого це не означає.

Воронов перевів погляд на чоловіка.

— Марат, дівчинка дуже хоче, щоб її простимулювали. Зможеш допомогти їй?

Марат, який до цього виглядав абсолютно байдужим, підняв на нього погляд.

— Ти знаєш, що жінок я не займаю.

— Але ж Лана не звичайна дівчина, — Воронов посміхнувся. — Ти сам це сказав.

Марат на мить задумався, а потім повільно кивнув.

— Це буде цікаво.

Я відчула, як серце забилося швидше.

Ну що ж, починається найцікавіше.

__________________

Коли двері зачинилися за Вороновим, у кімнаті запала гнітюча тиша.

Я підняла голову й подивилася на Марата, який все ще стояв біля стіни, склавши руки на грудях. Його обличчя було спокійним, навіть байдужим, ніби він думав про щось далеке і не надто важливе.

— І що тепер? — запитала я, змушуючи себе звучати спокійно, хоч усередині все стискалося в очікуванні болю.

Марат повільно відштовхнувся від стіни й неквапливо підійшов ближче. Його рухи були розміреними, майже ледачими, але в них відчувалася загроза.

— Тепер, мабуть, будемо грати в гру.

— Які цікаві у вас тут розваги, — я скривила усмішку.

— То, може, просто скажеш, де Макс?

— Я не знаю.

Його кулак різко вдарив мене в живіт, вибиваючи повітря. Я захлинулася від болю, нахилилася вперед, але стрималася — не можна показувати слабкість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍