Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Мої очі рухалися з рядка на рядок даних про симптоми пацієнтів. Слабкість, сонливість, зниження імунітету, а через це й вразливість до сезонних хвороб. Це доволі розповсюджені симптоми серед працюючих людей, ще й зима от-от замінить осінь. Але ж не в таких масштабах і так швидко, як якби це була якась зараза.

– Цікаво… – прошепотіла, тепер сама прогортаючи таблицю нижче та сівши в кріслі рівно.

– Нові випадки продовжують з’являтися, фактично виводячи цілі міста з ладу, – продовжував Ніл, також дивлячись на екран. – Підприємства та фірми зупиняють роботу, учбові заклади закриваються, бо ніхто не має сил вийти з домівок. Наші люди ще не потрапили під цю аномалію, але не факт, що цього скоро не станеться.

Мисливці стільки часу були у зоні подій і не потрапили в число постраждалих? Мій погляд зупинився на руці Ніла, а точніше на кільцях. Здогадка з’явилася несподівано, втім я не поспішала озвучувати її. Занадто ризиково, враховуючи, що це нічим не підкріплена думка.

– І скільки це триває?

– Десь місяці три, плюс-мінус. Принаймні до першого з офісів звернулися два місяці тому.

– Чотири міста на майже сотню тисяч осіб в кожному за три місяці…

– Останні два закрили на карантин швидше, ніж перші, щоб перевірити, чи це передається від людини до людини. Це публічна причина, а насправді ж… – на обличчя Ніла опустилася тінь. – Якщо це дійсно Духи й усе буде йти в тому ж темпі, до нас це добереться за лічені тижні. Якщо не дні.

Я кивнула, знову роздивляючись екран. Жодних зачіпок, жодних інших аномалій, люди в чотирьох містах хворіють ментально, хтось вже навіть помер, а мисливці за два місяці не потрапили в їх число. Небезпечна думка все більше з’їдала мене зсередини, а увагу знову й знову привертали кільця.

– Як довго це у вас? – я вказала підборіддям на долоню Ніла.

Він гмикнув, не зрозумівши, а після опустив погляд у напрямку мого.

– Тестувалося вже пів року, але перші зразки роздали передовим мисливцям десь… дай подумати. Місяці три тому.

Я видавила з себе коротке «ага», постукуючи пальцями по поверхні стола. Три місяці носіння цих Ядер. Два місяці співпраці мисливців з медиками в карантинних містах. Два місяці відсутності зараження мисливців аномалією.

Що ж…

– Ну, дуже дякую за інформацію, – знову відвернувши від себе монітор, я встала з-за столу. – Як то кажуть у бізнесі, було приємно мати з тобою справу.

– Ти йдеш? – здавалося, для Ніла це була несподівана новина, враховуючи, як він спохмурнів та майже одразу встав.

– Не повірю, що ти дійсно думав, що я буду допомагати.

– …Буду чесним, все ж сподівався.

– Сподівався, – посмішка на губах з’явилася сама по собі. – На що? Що після всього, що було та є, я чи хто-небудь з перевертнів буде допомагати? Твоя самовпевненість тебе підвела.

– Якщо не розібратися з цим якнайшвидше, нам всім кінець, – його слова луною залишилися в кімнаті, поки Ніл не зупинився за кілька кроків від мене. Напруга в повітрі зросла і могла б змусити стару мене затремтіти, але не зараз. – До цього часу найбільшу загрозу становило лише твоє існування. Мене б давно вбили за укривання Лисиці, але зараз ти можеш бути нашою єдиною можливістю все виправити.

– Я і проти цього? О ні, я не збираюся бути героїнею, яка рятує світ лише з надією на свої сили, – спостерігати за змінами його емоцій було цікаво. – Ба більше… Я б воліла влаштувати вам тотальний геноцид. Але, як бачу, це відбувається й без мене.

Від того, як сильно Ніл стис кулак, було чутно скрип його рукавичок. Я ж схилила голову вбік, аби краще роздивитися суміш емоцій на його обличчі. Злість з домішками відчаю. Він потрапив у глухий кут і чудово це розумів. Інша людина, скоріше за все, шкодувала б, що ми по різну сторону барикад, але навряд чи він шкодує навіть у такій ситуації.

Не дочекавшись того, щоб Ніл щось відповів чи спробував переконати мене – що навряд, – я вклонилася в напівреверансі та спостерігала за реакцією в його темних очах. Все та ж суміш емоцій, але в повітрі відчувалося ще щось важке. Ніл припинив мене бачити, бо його погляд розфокусувався на місці, де я була. Він опустив погляд на підлогу, втім й тіні моєї не бачив. Я вже собаку на цьому з’їла.

– Якщо все ж виживеш, – кинула я, перед тим як піти, – пам’ятай мої слова. Не дай їм себе зламати. Це моя робота.

– Пішла ти, – він видихнув, дивлячись на стелю, при цьому в голосі чулася небезпечна посмішка. – Ховайся й далі у своїй нірці, якщо так хочеш, лисичко.