Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Навіть якби я хотіла щось відповісти, він не став чекати й просто пішов. Смуга вечірнього світла зникла, коли двері нагору зачинилися, залишивши мене в напівтемряві. Дивне відчуття все ще було присутнє десь у грудях, коли я деякий час дивилася в нікуди, а потім зітхнула.

– Якщо не знаєш опонента…

Проста істина, про яку я встигла забути. Минуло вже багато часу, коли мені востаннє траплявся сильний супротивник, який постійно тримав у напрузі.

Дивний цей Ітан. Такий же дивний, як і вся ця компанія.

· · • • • ✤ • • • · ·

Пізній вечір був часом, коли більшість мисливців або йшли додому, або ж на полювання. Але те, що навіть в такий час тут не було ні душі, нагадало, як давно я вже не спостерігала за ними. Декілька років тому я б сприйняла тиждень відсутності як найжахливішу помилку, але, згадуючи слова Карли, трохи заспокоїлася. Все під контролем, я не маю нагадувати про себе цілодобово. На це в мене був час ще на початку.

Я зупинилася біля знайомих дверей, з-під яких лилося слабке світло, мабуть, від монітора комп’ютера. Мимоволі мозок на секунду домалював на цьому ж місці кров, наче вино, що офіційно забрало життя минулого Верховного Головнокомандувача мисливської організації. Так само мимоволі подумала, що можна було б зробити це знову, але врешті-решт відмахнулася від цього. Ще не час.

Прослизнувши до кабінету з пропрацьованою майстерністю, без зайвого сантиметра у дверях та шуму кроків, навіть не пустила в хід Вплив. Навіщо, якщо Ніл, як завжди, надто зосереджений на роботі, щоб звернути увагу на вхід, поки не відчує небезпеку? Він вже кілька років не використовує на мене пастки, хоча час від часу все ж повертається до цієї практики… Так, стоп.

– Ти від мене взагалі небезпеки не відчуваєш? – зрозумівши це, я подала голос, вперши руки в боки, поглянувши на Ніла за його робочим столом.

– Тремчу, мов осичина.

Я насупилася на це ледь чутне бурмотіння, а коли нахилилася, щоб подивитися йому в обличчя, помітила, як тіні грають на чоловічому обличчі так, що додають йому віку. Через маски та те, що в Підпіллі ніхто вже майже не змінюється з віком, я постійно забуваю про те, що Ніл в це число не входить.

Він у двадцять та тридцять років – це зовсім різні люди. Навіть Маргарет та Амір так не змінилися за цей час через меншу кількість стресу. Або ж вдалі гени.

Хоч як би не хотілося зробити життя Ніла ще гірше, втім зараз на це не було бажання й настрою. Тому просто підійшла до столу, розвернула вільне крісло та сіла в нього, ноги ж закинула на стіл, дивом не зачепивши одну зі стопок паперів. Це й привернуло увагу Ніла.

– Ніяких манер, – гмикнув він.

– Ох, прошу вибачення. Зараз зроблю реверанс та складу ручки на колінках, як і належить леді.

– Леді? – почулося різке фиркання. – Ти?

– Ну не ти ж. І взагалі, я тут по справі, – я нетерпляче постукала пальцями по столу. – Дехто так мене сюди кликав, майже благав...

– Не благав.

– Айро, будь ласка, – передражнила я його благаючим тоном, – прийди до мене. Мені так сумно сидіти тут наодинці вже кілька місяців та не погрожувати тобі пістолетом в пику.

Ніл зітхнув, відкидаючись на спинку свого м’якого офісного крісла, так що воно заскрипіло, поки я посміхнулася під маскою. Звісно, важко уявити, щоб такий чоловік, як він, благав, але моя пам’ять ще свіжа тими спогадами, де він ще зелений синочок-нащадок мисливської організації. От з тим образом уявити подібне куди простіше.

– Яка ж ти дитина, – він схрестив руки на грудях.

– Бути дитиною в наш час це з розряду привілей.

Можливо, він того й не хотів, але ледь помітно кивнув, поки в темних очах промайнула невідома мені емоція.

Якщо не враховувати дітей в Підпіллі, на думку спадало лише двоє людей у цьому котлі потойбічного, хто зміг хоч якось зберегти своє дитинство. Ніл потурбувався про життя своєї сестрички та сина, принаймні з того, що я бачила. Навіть якщо це означало мати справу зі мною та приховувати моє існування від інших мисливців.

– Що ж, – я почала, розвернувши монітор на столі більше до себе, – показуй, розказуй.

Коли Ніл кивнув та почав шукати потрібні файли, я трішки зсунула з себе капюшон, щоб краще бачити екран. Поза Підпіллям було відчуття, ніби костюм та маска вже вросли в моє тіло та стали мені другою шкірою. Однак це куди простіше, ніж постійно тримати Вплив та остерігатися камер, або носитися з перукою.

– З самого початку це здавалося доволі підозрілим, – почав Ніл, то й справа відкриваючи ту чи іншу вкладку з інформацією, але поки що не звернув мою увагу на щось конкретне. – Відсутність фізичних впливів на організм, що призвело до хвороб, жодних первинних симптомів, як при сезонній застуді. Наче одночасний приступ вигорання.

– Суто ментальні проблеми, – підсумувала я, спіймавши поглядом одну з карток пацієнтів.

– Мгммм… Нам надали доступ до медичних карт в містах, де ввели карантин. Знімки, аналізи, історія за місяць та раніше.

Я відчула, як щось всередині смикнулося від хвилювання, коли списки з’явилися на екрані. В пам’яті все ще стояли слова Маргарет, а також розмова з Ноєм. Він один з тих, хто ближче всіх до наших предків, і навіть втративши очі після початку війни між людьми та перевертнями, досі відчуває більше, ніж будь-хто з нас. За його словами, принаймні.