Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

– Ітан до ваших послуг, – відгукнувся мій рятівник, відсалютувавши. – І не обов’язково сваритися.

Кремезний темноволосий чоловік доволі швидко опинився біля Ітана, і тепер стало чудово видно їхню різницю в зрості в пів голови. Втім навіть грубі, хоч і незрозумілі мені слова та вражаюча статура не стерли розслабленого виразу з обличчя Ітана.

– Куди ти зірвався? – чоловік знову заговорив до Ітана, досі ніби й не помічаючи мене. – Ми взагалі-то…

– Та от зрозумів, що вислів «жінки з неба не падають» можна вважати неправдивим, – Ітан обірвав товариша. – Диви, яку спіймав.

Коли він притягнув мене до себе за плече, я одразу шмигнула з обіймів, на що отримала стискання плечима. Якби не легка байдужість при цьому, можна було б припустити, що він образився.

– Не пам’ятаю таких висловів, – чоловік закотив світло-зелені очі та все ж звернув увагу на мене, швидко, але поверхнево оцінивши поглядом. Від цього погляду, яким він ніби дивився крізь мене, чомусь було пригнічувально ніяково.

– Тебе не вчили не витріщатися, Калеб? – пробурмотів Ітан, і мені здалося, що я почула в цьому попереджувальні нотки.

Калеб потер перенісся, явно через силу утримуючись від відповіді.

Не знаю, хто вони, та й знати не хотілося. Ще не вистачало себе розкрити незнайомим людям. Хоч у цивільних і дірява пам’ять на незнайомців, а тим паче на співвідношення їх із давніми розшукувачами, але хто гарантує, що вони цивільні?

– Ви лякаєте дівчинку, – донісся до нас жіночий голос, і я звернула увагу на руду дівчину, яка це сказала, а також на тиху білявку та брюнету поруч з нею.

– Приєднаєшся до нас? – запропонував Калеб, суворість майже зникла з його обличчя. – Вип’ємо трохи. Хоча випивки ще немає, але скоро принесуть.

– Не п’ю.

– Вона ледь з даху не впала, – зауважила дівчина, – який алкоголь?

– Хай заспокоїться так. Чого ти завелася?

– Це не я зірвалася з місця з лайками на язиці.

Калеб та руда дівчина почали перебалакуватися, інколи пропускаючи слова іноземною мовою. Ітан же залишився стояти поруч зі мною, тепер склавши руки на грудях, роздивляючись мене так, наче я статуя в музеї. І вистачає ж совісті витріщатися. Лише коли з дверей на дах вийшов ще один чоловік з ящиком якоїсь випивки, Ітан відвів погляд.

Думка про те, що краще мені піти звідси перевіреним шляхом по сходинках в будівлі, була доволі привабливою. І зробити це, поки вся ця компанія зосереджена один на одному.

Прослизнувши повз, я мимоволі кинула останній погляд на Ітана. Він мовчки спостерігав за обміном люб’язностями, а згодом і розділом пляшок з алкоголем. В цей момент я знову помітила якісь знайомі риси в цьому незнайомцеві. І тієї ж секунди відкинула ці думки.

Двері не видали й скрипу, а мою спробу піти помітили лише двоє, що досі стояли тихо, втім нічого не сказали. Вони наче спостерігачі, які тримають язика за зубами до потрібного моменту, а до цього не привертають до себе уваги жодним чином. Від цього порівняння по спині мимоволі пробігли мурашки.

Поки поруч все ще перегукувалися, я відчула чиєсь наближення, що також підтвердив рух очей тих двох мені за спину. Секунда, щоб зреагувати, але Ітан був швидше та вже підштовхнув мене всередину і зайшов слідом, зачинивши двері. Моє тіло діяло рефлекторно, коли я відштовхнула його у відповідь до стіни, а лезо одного з ножів торкнулося його горла.

– Що б ти там не хотів, краще дай мені спокій, – як попередження натисла лезом на шкіру.

Лише як попередження, а не дійсне бажання вбити. Напевно, Ітан це зрозумів, коли подивився вниз і знову на мене. В його очах не було й долі страху, але й опиратися не поспішав.

– Просто хочу запитати, – його голос тепер звучав тихіше, але й серйозніше. – Що думаєш щодо останніх новин?

Що за… 

Ітан нахилився ближче, не настільки, щоб лезо змогло пустити йому кров, але достатньо, щоб поглянути мені в очі. Він терпляче чекав відповіді або ж реакції, знову сховавши руки в кишені. Ніби для нього вся ця ситуація не є дивною, і ми якісь давні друзі, а зброя біля горла не наштовхує на думку стати пошматованим місивом.

– Про карантин? – на моє зустрічне питання в його світлих очах проковзнуло німе «так». – Якась зараза, звичне діло в таку пору року.

– Зараза, – пробурмотів ледь чутно, а потім кивнув та знову став рівно. – Ти не схожа на ту, хто під цю заразу попаде.

– Чому?

– Сильна духом.

– А ти типу знавець? – відповіді не було. – Невже дух впливає на боротьбу тіла з хворобою?

– Цілком. Все ж, лише маючи тягу до життя… або ж причину жити, люди не віддаються в руки смерті до останнього.

Якби не маска на обличчі, він би точно побачив, як я стисла губи. До чого він все це говорить? Втім, схоже, що зрозуміти його вчинки не можуть навіть його товариші, то куди вже мені? Тому, нічого не прочитавши в очах Ітана, я відступила та опустила лезо.

– Зізнаюся, мало хто погрожував нашкодити мені чи вбити, – тон Ітана знову набув більш розслаблених ноток, коли він поправив комір своєї сорочки. – Втім, моя тобі порада… Не ризикуй розкидатися такими словами, якщо не знаєш свого опонента.