Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Розділ 5

Шум міста внизу був звичним, майже медитативним. Особливо коли сидиш наодинці, далі від сторонніх очей. Сонце поволі ховалося за лісом багатоповерхівок, але з даху завжди вдається спостерігати за ним трохи довше. Може, це й добре, бо підсвідомо на сьогодні я поставила собі позначку – варто наступити ночі, я піду за потрібною всім нам інформацією.

– Чому ж ви знову вилізли… – я видихнула, спостерігаючи, як від ледь морозного повітря з рота вийшов пар та змішався з цигарковим димом.

Якщо Духи дійсно прийшли, то що вони роблять серед людей? Чому не влаштовують хаос, як раніше? Битва давно завершилася, коли вони повтікали кудись далеко й дали всім нам про себе забути. Майже тисяча років затишшя. Навіть ті перевертні, що знали про Духів з розповідей своїх батьків, вже не могли згадати точно, що тоді було.

Я ще раз озирнулася на вечірнє сонце, що вже наполовину сховалося за будівлями, а після пішла до краю даху, загасивши цигарку та знову заховавши обличчя під маскою. Деякий час чула власні розміряні кроки по цеглі, але після цей звук замінив гул крові, що розігнав по тілу адреналін з кожною секундою прискорення аж до бігу.

Навіть якщо я проробляла це незчисленну кількість разів, жар хвилювання та одночасно бажання цього відчуття зароджувався наче вперше. Момент між стрибком та приземленням завжди відчувався одночасно зашвидким та занадто повільним. Майже нереальним. Навіть тепер, коли вже торкнулася ногами поверхні іншого даху та побігла далі, ледве могла згадати, що було в ті кілька секунд польоту. Та й чи варто? Якщо щось займає лише кілька секунд часу, варто зосередитися на тому, де саме ти опинишся наприкінці, а не хвилюватися щодо проміжку.

Побачивши наступний край, знову набрала швидкість, ігноруючи гучний стукіт серця. Подумки рахувала кількість кроків, вже знала, на якому варто відштовхнутися та перенаправити вагу тіла.

І коли майже зробила це, розум на коротку секунду затуманився, у вухах запищало, а голова заболіла, мов від удару. Коротке відчуття, втім, вибило повітря з легень, що я ледь змогла змусити себе вдихнути.

Розуміння того, що секунда втрати контролю над тілом вже понесла мене вниз, з’явилося так само швидко, як і те відчуття. Звички кричати в мене вже не було. Першою реакцією стало «хапай».

Ці будівлі мають пожежні сходи, і за двадцять поверхів точно можна вхопитися хоч за один проліт. Чи можна так зламати руку? Цілком. Але краще так, ніж вбитися.

Різка зупинка та смик пройшли від руки всім тілом. Я за щось схопилася, але коли поглянула вниз, зрозуміла, що це не сходи. Вони були нижче збоку, і орієнтовно я б схопилася за них десь за п’ять поверхів. І це також не край.

Схопившись іншою рукою за проміжки між цеглами, нарешті поглянула вгору. І завмерла, коли зустрілася поглядом з сірими очима. Здається, я навіть не дихала.

– Фелет...? – навряд чи шепіт та маска зробили мої слова чутними для нього.

Чоловік спіймав мене та міцно тримав за руку, перегнувшись через край будівлі. Відчуття холоду та жару пройшло по тілу від місця, де він торкався мене, але я все ще не могла змусити себе підтягнутися та залізти назад. Як і відвести погляд.

– Гарна маска, – коли чоловічий голос досяг мого розуму, мене висмикнуло з цієї ілюзії.

Хоч тон і був схожим, плавний та майже безтурботний, але навіть у цих двох словах відчувалося більше глибини. Ні, це не Фелет. Це чоловік, якого я зовсім не знаю.

Коли він потягнув мене нагору, шурхіт мого взуття та одягу по поверхні розвіяв несподівану втрату контролю. Тільки коли опинилася на даху, я ще раз поглянула на не менш несподіваного рятівника.

Тепер він встав та струхнув з темної сорочки та штанів бруд, також роздивляючись мене вже не настільки зверху. Єдине, що в ньому нагадувало Фелета, це сірі очі, але, роздивившись їх краще, в них було більше холодного блакитного. Все інше, починаючи з темно-русого волосся до менш міцної статури, було зовсім відмінним. Він навіть зростом був ледь вищим за мене.

На секунду мене огорнув смуток та ненависть до себе за подібні порівняння. Як я могла переплутати їх?

– Ну й незграба.

Його коментар змусив мене здивовано підняти очі до його обличчя, тільки щоб побачити насмішку. Чоловік – або ж радше хлопець, бо на вигляд йому не більше двадцяти, – розслаблено стояв та вже сховав руки в кишені. В цей момент я забула про смуток та ненависть, а також бажання віддячити за порятунок. Тепер хотілося просто дати йому в пику.

– Ти б дивилася під ноги, коли вже такі трюки виробляти захотіла. Давно не бачив таких роззяв. Це тому, що капюшон аж на очі натягнула?

– Ти б витягнув руки з кишень, м?

– О, маска ще й голос змінює, чи в тебе загалом такий грубий тон? – він схилив голову вбік, ніби намагався роздивитися маску краще або ж зазирнути в очі. – А що, хочеш обійняти, як вдячність?

– Скоріше борюся з бажанням скинути тебе вниз за такі слова. Зі схованими руками хапатися буде складніше.

– О? Ну, все одно не люблю обійматися, – хлопець знизав плечима, а потім схилився ближче. Це примруження та руки в кишенях так і кричали провокацією. – Спробуй.

– Fili canis!

Викрик когось третього не дав мені все ж таки втілити словесні погрози. З іншого боку даху було ще четверо людей – двоє жінок та двоє чоловіків – яких я не помітила раніше. І один з них йшов до нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍