Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

корчмі не було. Запах браги, підсилений літньою спекою, викликав у татарки приступ нудоти. Чоловіки з інтересом поглядали на юнку, яка опинилася в такому непристойному для неї місці, і знову Аліє відчула себе голою під їхніми поглядами, мріючи про свою колишню чадру.

– Нам навіть сісти ніде, – ухопила Уласа за плече Аліє. – Може, ходімо звідси?

– Невже тобі не хочеться їсти?

– Хочеться, але ж…

Хлопець взяв її за руку та попрямував просто до корчмаря, аж раптом хтось їх окликнув.

– Егей, сідайте до мене, добрі люди! – почувся знайомий голос. – Ви зі мною ділилися їжею, а я з вами – лавою. Казав же, Бог дасть – зустрінемось!

Це був той самий пошрамований козак, якого подорожні зранку поїли молоком.

– Як там татари? Сповістив пана сотника, товаришу запорожцю? – привітно запитав Улас.

– Авжеж, сповістив! Кляті бусурмани! Благо, в Умані стіни товсті, таку фортецю їм не взяти.

– То ти за стінами ховаєшся?

– Та Господь з тобою, щоби я, сотні раз січений шаблями й битий кулями, од якихось кримчаків ховався! – зачванився козак. – Я три ночі не спав і майже не їв нічого. Наберуся сил – і одразу в похід!

Улас гмикнув, та не відповів. Він кинув на лаву шапку, зняв свого жупана й мовчки пішов до корчмаря.

– Якийсь він у тебе недовірливий. Та й сам на війну не спішить, – покрутив вуса козак. – Наречений?

– Не доведи Боже! – сміючись відповіла татарка. Їй було ніяково за Уласа, який замість того, щоби бути вдячним цьому чоловікові, одразу ж почав доймати його своїми колючими жартами.

– А мене Данилом звати, до речі, – оживився козак.

– Христина, – махнула татарка темними віями, а в її карих очах відбилося полум’я свічки.

– А той?

– Улас. Мій… дівер.

– Добре, а то я вже подумав, як такому страхолюду впіймалась така чарівна голубка!

Дівчина ніяково посміхнулась. Їй лестила Данилова увага, а той натомість відкрито розглядав маленьку татарку, накручуючи на палець рудуватого вуса.

Аліє не помітила, як корчмар шепнув щось Уласу на вухо, як той збліднув, а замість відповіді мовчки перехрестився, до крові закусуючи губу.

– Куліш, – поставив на стіл велику миску каші він, відсторонено дивлячись на присутніх.

Аліє взялася за ложку й одразу почала жадібно їсти, забувши, чому її вчили протягом останніх сімнадцяти років у гаремі, і зрідка зиркаючи то на Данила, який неквапно попивав брагу, не зводячи очей із дівчини, то на Уласа, який, на її здивування, майже не торкався довгоочікуваної їжі. Утамувавши голод, Аліє витерла рукавом обличчя.

– Як добре, коли не хочеться їсти, – звернулась вона до Уласа. – Дякую!

– Смачно?

– Дуже!

– От бачиш, тих свинячих шкварок і не чутно в каші, – тихенько й якось похмуро сказав він.

– Я-яких шкварок?

– Корчмар – німець, лютеранин. Він не постує і завжди всі каші лише салом заправляє.

– Чому ти мені не сказав? – прошепотіла Аліє, гнівно зводячи брови.

– Тоді б ти лишилася голодною. А так – швидше звикнеш до думки, що на Україні тобі доведеться їсти свиней.

– Мене зараз знудить! – Аліє прикрила рот рукою та стрімко вибігла із корчми.

– Що з нею, що ти їй сказав? – насторожився Данило, який не збагнув суті розмови.

– Дівчата, – багатозначно розвів руками Улас.

Двома ковтками допивши брагу, чоловіки вийшли на вулицю. Аліє сиділа на лаві, обійнявши руками коліна.

– Гей, маленька синичко, цей вражий син тебе образив? – звернувся до неї Данило.

– Образив.

Аліє закопилила губу і з-під лоба глянула на Уласа.

– Ще й як образив! – додала вона, дивлячись уже на Данила і шукаючи підтримки.

– Та годі вже тобі, розбещене дівча, – не витримав Улас. – Ніби я невідомо-що тобі скоїв! Ходімо нагору, я домовився про кімнату.

На мить затримавшись, Данило відійшов трохи убік, набив свіжим тютюном люльку та театрально знизав плечима, підморгуючи дівчині.

Аліє ще трохи посиділа й урешті попленталась слідом за Уласом.

– Ще побачимося, синичко! – підморгнув їй козак. – Раптом він знову буде тебе ображати – клич, завше прийду на поміч.

– Христю, ти ідеш? – почувся роздратований голос Уласа.

– Та іду вже! – буркнула вона, знімаючись із місця й ніби мимоволі даруючи Данилу посмішку одних лиш очей і кінчиків уст.

Старий німець-корчмар відвів подорожніх вузькими сходами на другий поверх – у дерев’яну надбудову, де розташовувались гостьові кімнаті.

У кімнаті була лише широка лава, накрита тканим коцом, завішене фіранкою вікно з видом на подвір’я та підвіконня, на якому стояв огарок свічки. Ще один коц лежав просто на дерев’яній долівці.

– Що за запах? – вередливо покрутила носом Аліє. – У стайні Вишневецьких і то приємніше пахнуло!

Улас не відповів. Він скинув лише свиту і, підклавши її під голову та простягнувши ноги, розлігся на ряднині, уступаючи дівчині лаву. Після чого, діставши з торби записника й заточений шматочок вугілля, він почав швидко щось писати.

Аліє стала біля вікна та взялася розглядати, що коїться в надвечірньому місті перед корчмою. Невдовзі її погляд затримався на Данилові, який сидів із чоловіками надворі. Помітивши її, той привітно махнув рукою. Аліє зніяковіла, укриваючись рум’янцем, і махнула у відповідь. На обличчі татарки засяяла посмішка.

– Христино, – підняв брову Улас, спостерігаючи за Аліє. – На твоєму місці я би з ним не грався. Тримайся від нього чимдалі.

– Та хіба я щось робила! – ураз стала на свій захист Аліє.

– Він говорить тобі грубі лестощі, а ти смієшся. Звичайно, тепер він думає, що ти легковажна.

– Нічого він не думає! – випалила Аліє. – Він хороша, благородна людина, а ти… Ти просто не бачиш цього через… ревнощі!

Улас здивовано підняв брови й дивно так посміхнувся.

– Так-так, зізнайся, ти просто мене ревнуєш! – стояла на своєму Аліє.

– Не ображайся, але ти мене зовсім не приваблюєш, – не скидаючи тієї дивної здивованої посмішки сказав Улас, повертаючись до свого паперу.

Аліє гмикнула.

– Авжеж, звичайно, – якось відсторонено сказала вона та знову повернулася до вікна.

Улас прокинувся від того, що йому наснився поганий сон. Він потрусив головою, намагаючись прогнати нав’язливі думки.

Надворі ледь-ледь благословлялося на день, і коли його очі звикли до темряви, а розум остаточно прокинувся, хлопець помітив, що його сусідка зникла.

Погане передчуття, навіяне сном, не залишало його. Поспіхом накинувши свитку, Улас залишив кімнату.

У корчмі внизу ще сиділо кілька нетверезих чоловіків. Ганс, син корчмаря та давній знайомий Уласа, куняв за причілком, готовий у будь-яку мить налити ще пива пізньому (чи вже ранньому?) відвідувачу.

– Gutten morgen! – жваво привітався Улас.

Ганс прокинувся та посміхнувся. Його обличчя вкривало густе руде ластовиння, від чого Ганс здавався ще