Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

добродушнішим, ніж був насправді (що загалом, як давно вже відмітив Улас, не притаманно тутешнім німцям).

– Доброго ранку! – відповів Ганс.

– Ти не бачив мою супутницю, чорняву таку… – спитав німецькою Улас.

– Чверть години, як вона спустилася вниз, зустріла тут свого знайомого козака й пішла з ним кудись у садочок, – весело підморгуючи сповістив корчмар.

– Із Данилом? Тим, що зі шрамом? – від хвилювання Улас знову заговорив українською.

– Ага, його так звали, – підтримав розмову один із чоловіків за столом. – Шрам страшенний такий… І сережка у вусі. Ромська. Золота!

– Панове-добродії, треба виручати дурне дівча!

– А як на мене, вона цілком знала, куди йшла…

– Хлопці, гайда зі мною, поки не пізно! Будьте ж чоловіками! – ледь не гримнув на них розчервонілий Улас.

Улас стрімко вибіг із корчми. Почухавши свої чуби й покрутивши вуса, мужчини з неохотою нетвердим кроком попрямували за ним. Та почувши пронизливий дівочий крик, вони швидко протверезіли й уже побігли на голос слідом за Уласом.

Кілька метких ударів дужих рук, і ґвалтівник лежав на животі, не в змозі підвестися. Він тихенько скиглив від болю, а один із чоловіків уже в’язав шматком мотузка його руки.

Аліє, прикриваючи рукою розбиту губу та притримуючи розпанахану сорочку, кинулася на шию Уласу.

– Уласе, пробач мені! Дякую тобі, миленький! Дякую тобі, Уласе! – сльози котилися з великих, сповнених жаху очей Аліє, а серце калатало в грудях, ніби поривалося вирватися й тікати геть з цього місця. – Я так злякалася, братику мій, соколику мій! Я тепер завжди тебе слухатися буду!

Аліє повисла в хлопця на шиї, але той раптом відсторонився. Він несильно узяв татарку за зап’ясток й зазирнув в її розширені від переляку очі.

– Тут наші дороги розходяться, серденько: тобі в Цибулів, мені в Кам’янець на Поділля. Бережи себе, бо шкода буде, якщо через свою легковажність пропадеш намарно.

Аліє хотіла було знову образитись і заперечити, вона вже закопилила губу й надула щоки, але слова її застрягли в горлі. Вона раптом осягнула, про що говорив Улас і як він говорив.

Злість, жаль і якесь дивне почуття втрати заповнили її душу. Невже він це серйозно? Отак покине її на півдорозі?

– Уласе, ти такий хороший… – несподівано для себе сказала вона, переборюючи образу й підлещуючись до хлопця.

Але юнак лише міцніше стиснув зуби.

– Тут же недалеко… Тобі зовсім невеликий гак зробити доведеться…

– Мені треба поспішати. Чорт мене напоумив із тобою зв’язатися, лише час марную. А ти… Не втрачай голови й завжди будь насторожі. Шануйся, то я буду впевненим, що не дарма з тобою возився.

– Я проведу тебе! – скрикнула Аліє, раптом розуміючи, що має змогу віддячити людині, яка тричі рятувала її честь, а може, і життя. – Я принесу твої речі, а ти чекай на мене в стайні!

Вона побігла, а Улас похмуро побрів сідлати свого коня.

Аліє не забарилася. Віддавши торбу з пожитками, дівчина простягнула Уласу долоню, на який золотом виблискував невеликий перстень, привезений нею з дому.

– Це на згадку про мене. Камінь – то чорний агат. Його привезли з Індії. Індуси вірять, що агат дарує спокій і душевну рівновагу.

Улас на цей раз не посміхнувся. Здавалося, у нього просто не лишилося на це сил.

– Дякую, – одними губами прошепотів він. – Прощавай, Принцесо Татарії!

Казка друга

Татарська бранка

Аліє любила дощ. Могла годинами спостерігати за тим, як крапельки зі стукотом врізаються в скло її вікна, потім скочуються донизу. Це завжди заспокоювало її бунтівну душу.

От і зараз вона уявила, що сидить біля теплої грубки, на м’яких пухових подушках, перебираючи струни свого улюбленого торбана. Та це не допомогло, а лише посилило відчай. Сьогодні вона вже тричі прокляла воду, що без упину лилася з неба, затікала за комір, засліплювала, холодними путами сковувала все її тендітне тіло, яке мерзло навіть за сонячної погоди.

«Мокрі дощу не бояться», – згадала приказку, яку колись почула від матері, Аліє. Але й вона лише розпалила гнів і роздратування. Зовсім знесилена, дівчина умовляла Омара рухатися хоч якось, аби лиш не стояти на місці, тим паче, що з дороги вона збилася. Уже півдня, як вершниця проїхала Монастирище й повинна була вже давно дістатися Цибулева. Та й Омар пручався, ніби розуміючи безглуздість цього походу, але все ж повільно рухався вперед, не здужаючи відмовити своїй господині.

Ліс ніяк не закінчувався. Навіть якщо дорогою й траплялися поодинокі хутори, заховані між дерев, за стіною дощу їх неможливо було розгледіти.

Вже починало сутеніти, і Аліє зовсім піддалася відчаю, аж прямо під копита Омара кинувся чоловік. Кінь від несподіванки став дибки, ледь не скинувши з себе вершницю. Мокра вуздечка змією ковзнула в долоні, але в останню мить дівчина її утримала.

– Лишенько! – крикнув чоловік Аліє, відстрибуючи вбік. – Баба верхи геть їздити не уміє! Так і вбити християнську душу недовго!

– Так ти дивися, куди ідеш! – огризнулась у відповідь дівчина, натягуючи повіддя й лагідно потріпуючи загривок Омара. – Я й так коника кроком пускаю – на ваших дорогах сам чорт ногу зламає!

– На наших дорогах? А ти звідки така пані знайшлася, що й до доріг наших незвична?

– А це не твоя справа! – різко відповіла Аліє, і вже хотіла їхати далі, однак вчасно схаменулася та вже м’якше спитала: – Дядьку, а село тут недалеко є?

– А я куди по-твоєму йду в таку горобину ніч? – хитро примружився той. – Додому від кума вертаюся! Я на оцих виселках живу.

– То там можна десь заночувати?

– Можна й в мене. Та не бійся, – махнув рукою чоловік, помітивши її вагання. – У мене вдома жінка і дві дівчати. Такі ж малі й дурні, як оце ти!

Аліє пропустила останні слова повз вуха. Надто хотілося тепла й прихистку від нестерпного дощу.

Хата дядька, який так вдало підвернувся під Омарові копита, виявилася справді дуже близько. Тьмяне світло лучини дозволило Аліє розгледіти обриси багатого, як для селянського дому, убранства хати та трьох жінок, що схилилися над кужелем. Жінки говорили мало, нічого не розпитували й, здавалося, цілковито корилися волі свого господаря. Вони були вдягнені скромно, без жодних прикрас, натомість круглий животик господаря був пов’язаний сріблотканим слуцьким поясом. Господар, дядько Хведір, сміявся й жартував увесь вечір, був привітним до своєї гості, хоча час від часу й гримав на дружину.

Та Аліє не слухала пусті теревені Хведора, вона була надто виснажена. Довгождане тепло печі й яка-не-яка їжа ненадовго повернули дівчину до життя й одразу подарували сон, дарма що