Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– От я, наприклад, вихований іудеями, які дуже любили сало і ніколи не постилися, – продовжував він. – А, знаєш, на заході наука говорить, що Бог, сотворивши землю та людину, дозволив їй жити так, як їй заманеться. Мені таке вчення до вподоби.

– Це значить, що немає заборон, а отже, немає й гріхів?

– Щось таке, – кивнув Улас. – То що, розкажеш, хто ти така?

– А тобі правду розказати, чи як усім? – примружилась Аліє.

Улас примружився у відповідь.

– А дай відгадаю! Ніяка ти не бранка і не розвідувачка. Поглянь на себе: ти ж зовсім беззахисна, життя геть не знаєш! А що говориш якось по-східному й витончена така, наче князівна, то… я тут схильний вірити цій крикливій вороні Агнешці. Мабуть, ти якась татарська принцеса, чи як вони у вас там називаються?

– Щось таке, – усміхнулась Аліє. – Я майже принцеса, бо заручена з Джанібад-Гиреем.

– Із ханом Татарії? – присвиснув Улас. – Хай мені грець! Певно, ти справді з дуже знатного роду.

Дівчина кивнула.

– То чого ж ти тут, а не в гаремі Гирея?

– Повертаю взяте у борг.

Аліє дістала з-за пазухи срібний ланцюжок з трьома хрестиками.

– Це загублені душі. Ось цю звали Лукашем, – показала перше розп’яття дівчина. – Ось ця була Мариною. А це, – вказала вона на останній хрестик, – душа моєї матері й моя душа.

– Твоя мати була русинкою?

Аліє кивнула, опускаючи очі.

– А тебе як звати по-татарськи?

– Аліє Ханим.

– Краще я називатиму тебе Христею, бо й не вимовлю такого, – засміявся Улас. – А-лі-є, – передражнив він.

– А ти? Я про тебе теж нічого не знаю, окрім того, що ти учитель дітей Вишневецьких, – пропустила повз вуха його кривляння Аліє.

– Я мандрівний дяк. Це так у нас називають вчителів-студентів, які переходять від сім’ї до сім’ї й навчають панських дітей.

– І чому навчають?

– Граматиці, логіці, риториці, філософії, латині, грецькій, геометрії й астрономії. Ну, іще й музиці!

– І ти усе це знаєш? – жахнулася Аліє.

– Не все, але непогано вдаю, що знаю! – весело відповів він.

– А родина?

– Я сирота.

– Я тепер теж… Напевно, всі рідні мене вже зреклися, – дівчина понуро потупилася, ледь чутно зітхаючи. – Але нічого. Приїду до Києва – почну нове життя.

– Хай щастить! – підморгнув Улас. – А сало й смалець в новому житті їстимеш?

Аліє покривила своїм кирпатим носом і дістала з торби панського пиріжка.

– Хай краще в мене завжди буде піст, – сказала вона.

Аліє розбудила пісенька. Тихенька сумна мелодія, що її насвистував, умиваючись, Улас. Він був замислений і зовсім невеселий. А на небі тим часом вже жевріли перші промені, пробиваючись між дерев. Благословлялося на день, і ранок огортав галявину пухнастим туманом.

– Змерзла? – обернувся на неї хлопець.

Аліє заперечливо похитала головою, протираючи сонні очі.

– Наступну ніч проведемо в корчмі, маю знайомого корчмаря в Умані – задешево приютить.

– Та я звикла вже надворі ночувати, – знизала плечима дівчина, ледь посміхаючись. – Навіть подобається. Лише б комарів не було, – скривилася вона.

Улас кивнув і посміхнувся у відповідь.

Від тієї посмішки на душі стало тепліше. «Хороший він», – подумала Аліє, розчісуючи довге волосся й заплітаючи його в дві тугі коси, як це робили місцеві дівчата.

Зранку довго не сиділи: перекусили хлібом з водою, пригоршнею лісових суниць та й узялися сідлати коней. Улас поспішав у своїх справах, про які ніяк не хотів розповідати Аліє. Та вона й не дуже розпитувала – їде з нею, оберігає, дорогу вказує, то й добре.

Ближче до полудня, коли сонце піднялося угору й почало нещадно пекти голови, вершники зупинилися на пасовиську за якимось забутим Богом і людьми хутірцем. Хлопчик-пастушок продав їм глечик молока на обід, і Аліє нарешті переборола свій страх невідомого й просто насолоджувалась відпочинком. Улас дрімав у тіні розлогої придорожньої яблуні, коли його сон порушив козак, що зупинився біля них. Перше, що Аліє помітила, це був глибокий шрам через усе обличчя, який, однак, не псував його красивого з правильними рисами обличчя. «Обличчя героя», – майнуло в голові Аліє. Вона мимоволі посміхнулася новоприбулому й трохи далі відсунулася від Уласа. Вершник тим часом зліз зі змиленого коня та попросив ковток води чи молока.

– Звідкись тікаєш? – хитрувато поглянув на козака Улас.

– Їду до Умані, сповістити пана сотника про татар.

– Татар?

– Османському султану не до вподоби припало, що Дорошенко зі своїми козаками його землі прибережні розоряє, он у Кафі по поверненню такий погром вчинив, що ой-ой! А султан хутенько відправив на Україну кримську татарву, щоб гетьману помститися. Я їх аж під Корсунем бачив, вони так далеко давно не заходили!

При згадці про Кафу, Аліє здригнулася, але не виказала цього. Лише вловила короткий співчутливий погляд Уласа.

Віддихавшись, козак, ніби хизуючись перед Аліє, хвацько перетягнув на один бік шапку, виставляючи на огляд величезну золоту сережку, скочив на коня та махнув рукою:

– Дасть Бог, ще зустрінемось! Стережіться татар!

Аліє з Уласом знову перезирнулися.

– Знаєш, як татари на наші села набігають? – стишено запитав Улас, коли козак знак із виду. Таким голосом дорослі діти розказують молодшим страшні історії на ніч.

– Розбиваються на загони по сто чоловік і розходяться в різні кінці, а потім з ясиром і награбованим майном знову збираються в умовленому місці.

– Знаю, – не моргнувши оком відповіла Аліє.

Кутик рота Уласа злегка підскочив угору:

– Ти розумна татарка, впевнений, що більшість ваших дівчат про такі стратегічні маневри й не здогадується.

Аліє вирішила образитися.

– Я дочка бея, наречена кримського хана!

Посмішка Уласа стала ще ширшою.

– Якщо ти так цим пишаєшся, то чого досі не в гаремі у Джанібек-Гирея?

Дівчина стиснула губи, але нічого не відповіла. «Ну, постривай же, Уласе, я тобі ще згадаю твої насмішки!», – заграла в ній блакитна батьківська кров. Знову розмовляти з юнаком вона почала лише в корчмі в Умані.

Умань була першим містечком, яке Аліє вдалося більш-менш розгледіти, відчути його ремісничий і торговий дух. Щоправда, була субота, тож усі поспішали чимскоріше закінчити роботу й нарешті йти відпочивати.

Мощеними вулицями походжали доглянуті, червонощокі, убрані в легенькі свитки й жупани міщанки. Але тут само, поруч, на сходах дерев’яної церкви, сиділи з простягнутою рукою міські каліки-жебраки, від яких тхнуло нечистотами.

– Нам сюди, – кивнув Улас, коли вони проїздили повз великий дерев’яний зруб з навстіж відчиненими дверима.

Всередині корчми було людно. Переважну більшість відвідувачів, що сиділи за масивними дубовими столами, становили чоловіки, хоч Аліє помітила й кількох молодиць у білих намітках. Окрім неї самої, дівчат у