Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– І все?

– І ще – щоб ти на Січ збирався, – дурнувата посмішка розцвіла на обличчі Уласа, і він іще раз, уже відкрито, підморгнув Aліє.

– На Січ? Та що я там забув! Уже шість років не був на Січі і про те не жалкую! – розгнівано сповістив присутніх пан.

– Ну, як собі знаєш! Моя справа передати. А ти міг би, пане, мене і до столу запросити, – ображено закопилив губу Улас. – Але то нічого, я не гордий! Я ж тутечки проїздом, до пані Анни Корецької їду. До речі, скажу тобі пане шляхтичу, як своєму січовому товаришу, сердиться на тебе ясновельможна пані Анна. Досі сердиться через той випадок на полюванні…

Сестринський ще більше насупився.

– Січовому товаришу? Тьху, здалась мені ваша Січ! А тебе я взагалі вперше бачу! – ледь чутно пробурмотів він.

Але усміхнений Улас зробив вигляд, що нічого не почув і натхненно продовжив, звертаючись уже до Аліє.

– А на тебе, ясновельможна княжна Христино, Анна Корецька сердитиметься ще більше! Навіщо ти сама, без свити, без охорони до неї поїхала!

При слові «княжна» Сестринський ледь не вдавився власною слиною. Він закашлявся, але його співрозмовники на те не зважали.

– Уласе, ну навіщо ти це говориш! – удавано розгнівалася новоявлена «княжна» Христина-Аліє, зметикувавши, що й до чого, й уже тисячу разів подумки подякувавши Уласу. – Якщо всі довідаються, хто я насправді, то буде й мені, і пані Анні непереливки! Доброчесний пан Сестринський нікому ж не скаже, що бачив мене? – суворо поглянула на господаря Аліє.

Той лише гаряче захитав головою.

– Із тобою тут чемно поводилися, ясна княжна Христино?

– Про це не турбуйся! Пан Артемій дуже гарно мене прийняв, обідом ось нагодував! – запевнила Уласа Аліє, скоса поглянувши на Сестринського, який тепер сам ніяково топтався на місці.

– Дозволь тебе супроводжувати до дому Анни Корецької, ясна пані, благаю! Тоді моє сумління буде чистим! – ледь не кинувся їй в ноги Улас. – А дорогою назад я знову заїду до тебе, товаришу Артемію, і ми разом поїдемо на Січ!

– То нам вже час рушати, – поспіхом сказала дівчина, спостерігаючи, як при слові «товариш» очі Сестринського наливаються кров’ю. – Дякую за гостинність! – солодко посміхнулася вона господарю й по-королівськи махнула на прощання рукою.

На цих словах обоє гостей без перешкод вийшли з будинку, стягуючи зі столу кілька пиріжків із капустою, заскочили на услужливо приведених коней, і поїхали геть, далі на захід.

– А хто така ця Анна Корецька? – заливаючись сміхом спитала Аліє, коли вони від’їхали вже досить далеко від панського маєтку.

– О, така вельможна пані! Покровителька Сестринського. Це вона йому землі подарувала й шляхтичем зробила. А раніше ж був собі звичайний козак – Артемом Забийцвяхом називався.

– Забийцвяхом? – ще дужче розсміялася Аліє.

– Саме так! Тож на Анну Сестринський мало не молиться, як на святий лик Богоматері, – картинно звів руки до неба Улас, не відпускаючи повіддя. – Та нещодавно на полюванні він замість зайця підстрелив улюбленого хорта своєї покровительки. Ох, і боїться він тепер її немилості!

– Оце так лицар! Гарно ж ми його навколо пальця обвели! Так гарно! – ніяк не могла натішитись Аліє, аж підстрибуючи в сідлі. – Про гетьмана ти теж вигадав?

– Звичайно! Добре, що пані Вишневецька велика шанувальниця кумедних історій і достовірних чуток, – у очах Уласа також блищали смішливі вогники. Схоже, що нещодавня витівка його теж потішила, хоча й не здавалася нічим надзвичайним.

– Чекай-но… – ураз посерйознішала Аліє. – А чого-то ти за мною ув’язався? Чого вдома не сиділося? Як у Сестринського з’явився?…

– Так я в справі їду. До Кам’янця, – нітрохи не знітившись відповів хлопець. – Отак їду шляхом, їду, аж раптом люди з усіх усюд набігають й кричать, плачуть: пане учителю, так і так, треба дівку нерозумну з біди витягати!

Аліє насупилася. На її лобі з’явилася зморшка, а брови звелися майже в одну суцільну лінію, від чого її по-дитячому миле личко враз подорослішало на кілька років.

– Що це за казочка така? Яка тобі з того вигода? – суворо запитала дівчина, зупиняючи свого Омара.

– Та ти не бійся! – розсміявся Улас, поглядаючи на недовірливий вираз обличчя Аліє. – І пальцем тебе не торкнуся! Мені того не треба.

Пустивши свого коня риссю, він лише кинув Аліє:

– Спробуй, дожени!

Подумавши хвильку та зваживши слова Уласа, Аліє погнала Омара слідом.

Замість мальовничих озер і боліт із дикими качками та лебедями дедалі частіше з’являлися кольорові латки полів, розмежовані рядками поодиноких дерев, а часом навіть маленькими лісочками. У одному з них біля села з таємничою назвою Шпола вершники вирішили заночувати. Вони відійшли якомога далі від дороги й пустили коней пастися, а самі розбрелися в пошуках хмизу.

Поволі спускалися сутінки, але денного світла вистачало, щоб татарка нарешті могла уважно розгледіти свого рятівника.

Улас був середнього зросту, худорлявий. На його видовженому обличчі дивовижним чином поєднувалися тонкі чуттєві губи, вузькі вилиці, покриті багряним рум’янцем, як це буває в молоденьких дівчат, і завеликий, як на смак Аліє, м’ясистий ніс. Ні вусів, ні бороди, нібито Улас був ще зовсім юнаком.

– Чому в тебе волосся так дивно, якось по-італійськи, зачесане? – запитала Аліє, коли вони розпалювали вогнище.

Його волосся було зібране ззаду в короткий хвіст, спереду ж – коротко обстрижене. Аліє хотілося довідатися більше про цю загадкову людину, але на відверту розмову вона більше не зважувалася.

– Це по-німецьки! – гордо підняв голову Улас і розсміявся. – Знаєш, я – людина науки. Я ж маю відрізнятися від посполитих, щоби мене здалеку бачили й кланялися: доброго раночку, пане вчителю! – театрально вклонився він, знімаючи з голови уявну шапку.

– І що? Невже це всі вчителі такі благородні, як ти, пане вчителю? – у тон йому заговорила Аліє.

– На жаль, – трагічно опустив голову він, – я недостойний представник спудейського братства і благородних речей із роду не чинив. Натомість постійно потрапляю в різні історійки – оце як з тобою. Шкода мені тебе стало, та й годі.

Улас нанизав на шпичку хліб і сало та простягнув Аліє.

– Тримай, будемо смажити.

– Але ж зараз піст… – слабеньким голосом сказала вона, дивлячись на шматочки свинини. Хотілося додати ще щось про нечисту тварину, але Аліє стрималась.

– От, хотів перевірити, чи ти не татарська розвідувачка бува, чи їси свинину, а ти, бач, постом криєш, – усміхнувся Улас. – Але іншої їжі в мене немає, – розвів руками він і передав Аліє шпичку.

Та потримала її в руках, але потім відклала. Козаки, з якими мандрувала Аліє, на її щастя, кашу приправляли олією.