Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Цей день не став таким звичайним, як всі… Тай, що зробити могли? Попередити людей… А сенс? Якби жорстоко не було, але вже запізно щось робити. Залишалося лише вірити, що це все дурний жарт.

— Якщо все ж правда, то я хочу перепросити тебе, Доремі, — підійшов ближче Жерар. — Лі, напевне, вже здійснює свої мрії, а ти…

— А я — щаслива, — посміхнулася дівчина, — в мене немає мрій. Але я живу щасливе життя.

Чоловіка здається це не переконало, хоч і помахав головою, ніби погодився. Та Доремі говорила правду. Їй і справді подобалося разом з ними. Тут було спокійно, та почувалася потрібною, а все інше знати не хотіла…

— Ну, якщо це й справді наш останній день, то що хотіла б зробити? — не здавався.

Дівчина задумалася. Озирнулася навколо та застигла. У вічі впали саморобні шахмати. Вони зробили їх дуже давно з того, що знайшли. Ввечері завжди грали. Доремі майже ніколи не вигравала у Жерара, але дуже цього хотіла. Звичайно, що почути мелодію теж хотіла, але справжні шахмати — більше. Грали б ще частіше і завжди, бо вони лише могли загубитися.

— Я хочу справжні шахмати, — відповіла, — а ще — хоч раз зустрітися з Лі.

Вислухавши Жерар сказав, що раз завтра кінець світу, то сьогодні варто провести так, щоб не пошкодувати про прожите життя. Зібравшись за десять хвилин та назбиравши з усіх усюд гроші — сіли на автобус до міста. Робота взяли з собою. В нього теж має бути “насичене життя”, а не лише сміття перед “очима”. Дорогою написали листа до Лі та віднесли на пошту з позначкою “важливо”.  Домовилися зустрітися, а чи захоче — то його бажання.

За вікном пробігали дерева, зелені поля та білі хмарки. А в тому блакитному небі — метеорит. Як потемніє, то можливо буде краще видно, а зараз… Доремі вирішила не думати про погане. Навіть, якщо вони як дурні повірили в таку дурницю, то нехай цей день буде все одно найкращим.

Жерар відволікав розмовами тому дорога минула швидко. Дівчина була вперше у великому місті, очі розбігалися від краєвиду. Багато авто, високі будинки та мало природи. Трави майже немає, так само як і дерев. Лише за кілька хвилин тут, Доремі зрозуміла, що хоче повернутися пошвидше додому. Занадто гамірно та людно. На щастя Жерар знав де можна купити шахмати, тому містом майже не блукали. Одразу поїхали у потрібне місце.

Крамничка продавала багато різних дрібничок. Багацько сувенірів. Доремі хотіла всі забрати собі, але поглянувши на ціну — зрозуміла, що не так вже сильно і хоче.

— Погляньте ось сюди, — промовив продавець, — в нас великий асортимент. Є з чого вибрати.

Чоловік показав кілька видів шахмат. Різна форма та колір. Різна і ціна. Розглядаючи їх дівчина не знала на що звертати увагу. Поглянула на Жерара, щоб допоміг. Чоловік сказав, що різниці немає, тому нехай обирає ті, які подобаються.

— Не шкодуватимеш? — запитав Жерар, а коли вийшли, запитав ще раз: — точно не шкодуєш?

Дівчина, з посмішкою, сказала що ні. Був і справді багатий вибір, але обрала звичайні. Й не шкодувала. Лише щасливо посміхалася забувши про кінець світу. Зараз мала бути зустріч з Лі. Він саме мав отримати листа. Домовилися зустрітися у парку. До найближчого автобуса залишалося кілька годин.

— Гадаєш прийде? — запитала дівчина розглядаючи шахматну дошку. Вона всю дорогу не випускала її з рук, хоч Жерар не одноразово пропонував допомогу. Робот — теж.

— Не знаю. В нього, напевне, багато роботи…

Не встиг чоловік договорити, як застиг вдивляючись кудись в далину. Дівчина простежила за ним. В кінці вулиці йшов хлопчина. Вона ледь впізнала його в діловому костюмі. За роботою Лі змарнів, схуд та виглядав виснаженим, але посміхнувся коли їх побачив.
Доремі побігла на зустріч.

— Я й не впізнала б навіть. Геть інший став.

Лі посміхнувся, видно що він багато працює:

— А ви геть не змінилися. Лиш ти можливо підросла трішки.

Хлопчина часто жартував про зріст, тай взагалі багато, але жарти завжди в нього були добрими та необразливими. Побачивши робота — одразу забув про Доремі. Він обожнював роботів, а цей можна сказати, був одним з перших.

Жерар та Доремі розповіли про радіо та те що чули. Хлопчина, хоч і був їх радий бачити, але не повірив. Вони теж це розуміли, тому не образилися. На жаль, зустріч вийшла не такою як хотілося. Лі повернувся дещо засмученим, бо відірвали від важливої роботи такою дурницею. Змінився…

Дорогою додому — мовчали. Говорили дуже рідко. За вікном сідало сонце. Наступав вечір. Тепер метеорит у небі було гарно видно. Переконавшись у правді Доремі не засмутилася. Їй сподобався цей день. Вона отримала шахмати, які так хотіла, зустрілася з Лі, а поряд були Жерар та робот. Інші люди прожили цей день як звичайний. Можливо Жерар та Доремі вчинили як егоїсти, але що вони могли? Вони ж не казкові герої з надприродніми силами, що врятують світ. 

Приїхавши додому, майже вночі, біля свого маленького будинку розстелили ковдру на м’яку траву. Поряд лежала купа космічного сміття. Все як завжди. Коли темно — робот був ходячим ліхтариком. Він уважно стежив за грою у шахмати. Вперше, Жерар піддався та Доремі виграла. Звичайно, дівчина була безмежно щаслива.
Зорі освітлювали небо та землю. Ліхтарик майже був не потрібний. За грою час минув швидко. Здавалося, що сьогодні Доремі сміялася більше ніж завжди.

— Я б давно вже виграв, — почувся голос позаду. — Я подумав, що…

Поряд стояв Лі. Він був як примара, бо ніхто не розумів, як потрапив сюди. На ньому ще був робочий костюм та втомлений погляд. Жерар та Доремі здивовано поглянули на нього.

Хлопчина сів поряд на ковдрі та продовжив:

— Я подумав, що геть заробився та забув про свою родину… І якщо це й справді останній день, а я перевірив що це й справді він, то я хочу провести його з вами.