Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

що його там святкувати, танці раз на кілька тижнів та дитяче свято раз на рік, і ми поприбігали, бо ж були ковбаски й суп, і пиво, і шнапс, і кава задарма, і тому що грізні заборони стали сміттям, а ми звільнилися від пут для єдності й були спантеличені, як місцеві аборигени, а ще тому, що все навколо пішло шкереберть і отам-о стояло нове дерево, і тому, що ми мусили звикнути й хотіли звикнути до чогось, чого не знали, бо все переродилося,

усе стало враз таким простим, а оте стало зовсім неправдою, мова прийшла знову, а з мовою й можливість запинатися, і я не знав, що там робилося у моїх мізках, і полегко зітхав, і незвично п’янів від пива, шнапсу й повітряних кульок, що тріпотіли перед сірими й тьмяними стінами,

навчений опускати погляд, я намагався подивитися в очі гостям, котрі були водночас і господарями, крізь їхні дорогі професорські окуляри, їм, непевним, недовірливим і гордим під парасольками від сонця в березні, поки не став здаватися собі голим, бідним і ошуканим через поквапливі цілунки й сяючі етикетки на пляшках грушівки, і попри це піднесеним і вільним, і ви нарешті підбадьорили мене: підходьте й не журіться,

так ми нарешті й заговорили, і галасували все дужче, пили й співали, бо заборона говорити і заборона кричати й сотні інших заборон були вітром розвіяні і злочинців нарешті вигнали зі служби, і політиків-нездар, і штазі, і шахраїв теж, і ми пили за славу Рібека, і його груші й за поета Фонтане, що колись давно зробив село найвідомішим у Гавельланді, а зараз раптом знову магнітом для геть незнайомих людей, котрі приносять ковбаски, і грушевий шнапс, і авторучки, так благословенні й донині

діла, і сотні ділків, наче насправді тут була тільки груша, а ми — лише статисти біля неї, багаті й бідніші з села хто як може, і ми сумували за Рібеком, як оті кріпаки й діти, а ви наче й не думали помічати, що ми давно вже не кріпаки, але й панами не стали, а просто хочемо лишитися в селі й залишилися в ньому робітниками, терпіли, коли нас лаяли чи з нас вимагали, а все одно хазяйнували на землі, ранком пів на п’яту, сидячи високо на тракторах, орали з краю в край ниви Гавельланду, наші ниви, а не пана Рібека з Рібека, нащадки котрого вже знову носилися з його ім’ям, як з вольною грамотою, заглядали по коморах і обмірювали село панськими кроками, від яких здригалася земля…

(…)

…наче ми з вами не знали з вірша або з життя, що після кожного доброго Рібека приходив суворий, жмикрут і скнара, навіть якщо всі звалися Ганс-Ґеорґ і мали ту саму владу поліцейських, і суддів, і церковних учителів, і офіцерів, а селяни, які за звільнення з кріпацтва вже мали віддати землю панам, і далі за копійки відробляли вручну та кіньми, і все, що їм сяло, були самі груші, усюди, де глянеш,

або наче ми не знали про зміни, як молоді стають літніми, добрі — лихими, а шахраї — благодійниками, і роки приходять і проминають, і Рібек сатаніє, ледве малі діти встигнуть ступити крок по його землі, вже варта в парку й коло груші стояла, та він слухати не хоче про груші, гусар, гордий своїми кіньми, власник манежу перед будинком і стаєнь для війська,

а коли гуси чи кури забігали на його поле, ти ж не будеш прив’язувати гуску, найкращі поля в селі звісно його поля, то він стрибав у сідло чи в бричку, і не зволікаючи, справжній бандит, палив по птиці, і ми, як пани, серед тижня їли курячий суп чи печеню із гуски з дробинками,

і я чи ти з порожньою склянкою з-під шнапсу в руці не могли про це говорити, бо ми самі більше не хотіли згадувати про те, яким полем битви було село, де біліли кістки, де з жахіття робили розкішні меблі, і кожне покоління відчуло укуси на власному тілі, і лише гострота зубів різноманітила кожні кілька десятків років, хазяїн Рібека гриз м’ясо наречених, хазяїн гриз потилиці синів, декотрі з них були його синами, аж поки вони самі не починали схилятися, хилитися наприкінці, надвечір, і не розкурювали люльку, сидячи на лавках перед хатою, втомлені посеред пори золотої-осені,

а ви лавки з Берліна привезли, іди сідай, свято йтиме ще довго, ніхто сьогодні не втомиться, он півні піють, весна, а пташки вже щебечуть, як влітку, яке тепло спадає на нас, і рік ще довгий, а корови ревуть вечорами, бо їм потрібно більше місця, ніхто ж не скупить у нас худобу, між яких часів ми опинилися, між верхом і низом на ваших лавках, і все так швидко, що навіть не встигаєш подумати про все, що ото він, магнітофон, робить отам за нами, ну й нехай, штазі пішли геть і поховалися,

тепер усі ви, журналісти, приїжджаєте до Рібека, міняєте батарейки, ставите запитання й поринаєте в теплий жах вашого сільського дитинства, і шукаєте доброго дідуся в подобі старого Рібека, і любите час, якого зроду не було, старий і добрий,

коли один Рібек зміг прославитися, бо крім свого сімені й частки з побоїв, картоплі й пшениці, з чистої щедрості роздавав груші дітям, своїм дітям, котрі не молилися з ним за обідом і не могли розраховувати на білу пухову перину в замку й на спадок, село і ліс, цегельню, винокурню, лісопилку, хутір і мисливський будинок під бранденбурзьким небом та богом, котрий мав найкращі в Потсдамі сходи, щоб спускатися ними на землю,

а від дітей відкупилися грушами, навздогін гелгання гусей, що біло тріпочуть калюжами, тікаючи від ножа, витягуючи довгі шиї, там є де застромити ніж, бо пір’я потрібне, й печеня, і роки приходять і проминають, то більш, то менш криваві, усі пани пройшли вишкіл на солдати у дворянському ліцеї й багато з них померли молодими, вдови переймали владу в Рібеку й боролись за славу побожних і добрих,

і з високих воріт замку виходили вродливі, мало биті й не вироблені доньки й дивились, як союз фронтовиків «Сталевий шолом», виструнчившись, співав героям світової війни «Боже всемогутній, славимо тебе», і все це під гусячий гелгіт, і Рібек із Рібека, край Гавельланд, в чорній формі вів стрій від