Alina Pero - Швидке побачення з тобою, Alina Pero

Я потягнулася, розминаючи затерплі плечі, і знову подивилася на Богдана. Він теж виглядав не надто свіжим після безсонної ночі, але, схоже, це його зовсім не хвилювало.
– Ну що, тепер я офіційно рятівник твого дедлайну, – сказав він. – Може, навіть медаль заслуговую.
Я фиркнула.
– Радше грамоту.
– Теж згодиться, – кивнув він і глянув на мене з лукавою усмішкою. – До речі, ти мені дещо винна.
Я підозріло примружилася.
– Що ще?
– Каву.
– Яку ще каву?
– Ту, за яку ти мені досі не віддячила. – Він зробив паузу. – Пам’ятаєш, коли в тебе зламався замок у дверях? Я тоді заплатив майстру, а ти сказала, що віддячиш кавою.
Я на секунду застигла, а потім розсміялася.
– Серйозно? Ти це запам’ятав?
– Я веду список усіх боргів. – Він підняв уявний блокнот і «перегорнув» сторінку. – І ти там уже не вперше.
– Ой, та ладно тобі. – Я закотила очі. – Але добре. Пішли за кавою, поки я не передумала.
– О, от і правильний підхід.
Коли ми зайшли в ту саму кав’ярню, де якось випадково зустрілися, я відчула легке дежавю.
– Чудово, що ти вибрала це місце, – зауважив Богдан, поки ми ставали в чергу. – У тебе гарний смак.
– Ну, хтось же має розбиратися в нормальних закладах, – підколола я.
– Тобто ти натякаєш, що я не розбираюся?
Я лише загадково усміхнулася.
Ми замовили каву: мені – капучино, Богдану – американо. Знайшли вільний столик біля вікна й сіли, спостерігаючи за тим, як люди бігають вулицею, закутані в шарфи.
– О, це той момент, коли ти визнаєш, що зі мною приємно проводити час? – Богдан зробив ковток кави, а потім хитро на мене глянув.
– Не перегинай, – пирснула я, відставляючи чашку.
Але варто було нам тільки почати розмову, як у нього задзвонив телефон.
Богдан глянув на екран і закотив очі.
– Робота. Звісно ж.
Я слухала, як він коротко відповідав на питання, а потім різко підвівся.
– Вибач, мене терміново викликають.
– Серйозно? Ми ж тільки сіли.
– Обіцяю, що наступного разу я навіть телефон вимкну, – сказав він, схопивши свою чашку. – Але мені треба бігти.
Він підморгнув і вже за секунду вибіг із кав’ярні.
Я усміхнулася й похитала головою.
– Ох, цей Богдан…