Кирило Легович - Годинник почуттів, Кирило Легович

-Ну й  справді, - відповіла Аня.  

-Ви однокласниці? 

-Так, ми з Анною разом ходимо в сьомий клас. А ти де навчаєшся? 

-Ось бачиш, уже не соромиться. Я і моя банда в бурсі навчаємося. 

-Ааа, зрозуміло,- відповіла Анна. 

-Так, дівчатка, радий був познайомитися з вами, надіємося, скоро зустрінемось.  

 Він вже повертався спиною, як згадав про одну не сказану репліку: 

-А, ще можете дати мені свої сторінки в Інстаграмі, а я вам свою дам? 

   Дівчата разом з Богданом обмінялися  сторінками в соцмережі. Тепер у них з’являються нові знайомі. 

 Кіра сиділа на лавці й дивилася у бік юрби хлопців. Їй було цікаво споглядати на їхні витівки й галасливі розмови компанії. Богдан побачив погляд дівчини, і нешвидкими кроками почав знову підходити до лавки, на якій сиділи подруги. 

-Приєднатися до нас не хочете? - почав хлопець. 

-Не бачиш, у нас тут дівочі посиденьки,- відповіла Аня. 

-Чому так агресивно? Ти виглядаєш на фоні своєї подруги трохи не гармонічно. 

-Ооо! Та якби ти знав її по ближче, то тоді б зрозумів, що вона псує всю мою картину, - легенько вдаривши по голові Кіри відповіла Анна. 

-Аня! - у відповідь та також легенько ляснула по голові .- Ти оце припиняй так. Це вважається як булінг. 

-Ой, та прям таки «булінг»! Нові слова вивчила? 

-Її правда, - втрутився у розмову Богдан. - Ти, Аню, неправильно поводишся з подругою. 

-О! Захисник намалювався, - продовжувала Аня. 

-А може й намалювався, - відповів хлопець. 

  Дівчата глянули на годинник і жахнулися - вже пора йти додому. Коли подруги встали, вони хотіли попрощатися з Богданом. Хлопець же взяв ініціативу у свої руки, і першим зробив крок, і замість звичайного рукостискання були обійми. Неозброєним оком хтось з компанії Богдана помітив, як той  довше обіймається з Кірою, а не Анною. 

-Невже втюхався? - запитав хлопець, коли Богдан вже підходив до друзів. 

-Та, ще рано. 

-Ага! Ми тут бачили як ти стискав останню. 

-І що?  

-Ти тут не прикидайся. Дівка, видно, не погана. 

-Погоджуюсь. 

-То, може, ти її собі примітив би? 

-Побачимо, - зі задумливим тоном закінчив Богдан. 

   Тим часом дівчата майже всю дорогу обговорювали завтрашні змагання. Анна не могла припинити говорити про них, допоки таки подруг не попрощалися біля  центрального парку, що повністю оточив високу білу церкву з синім дахом та п’ятьма золотими банями.  

Вже вночі Кірі приходить повідомлення від Богдана - той скинув смішну картинку про двох кращих подруг, що схожі на старих бабць. На це Кіра відповіла смайликом, і далі розмова почала розв’язуватися на інші теми, де кожний розпитував про одне одного. 

   Тим часом Костя сидів за столом, в’яжучи вузли з  думками  про Кіру. Він гадки не знав як правильно вчинити. У його голові прокручувалися різні варіанти, але так ідеального, яке б погодило і серце, і розум, не знаходилось. Він розривався між створенням стосунків, де б Костя виглядав як змушений у них бути, чи повним закриттям цього питання відмовою. 

   Ось і вона - п‘ятниця, день конкурсу кращої пожежної команди цілого району. У всіх  учасників був настрій на перемогу.  Перший етап був виступ і представлення команди. Команда Кості змогла обійти всіх своїх суперників. Та вже на другому, команда пасла задніх. Там потрібно було показувати свої фізичні вміння. Каріна, Мітя, Анна і Аліна виконали майже всі свої завдання, тільки Костя стояв і п’ять хвилин намагався в’язати вузли, але ніяк не виходило. Команда зрозуміла, що перше місце їм не зайняти.  Але за результатами вони зайняли третє місце. Не перше, але й не останнє, і це не могло не радувати як конкурсантів, так і Надію Ігорівну. 

 - Костя, ти чому так довго в‘язав вузли?- запитав Мітя. 

-Та я не знаю! Я вчора вечері повторював кожен вузол, але, мабуть, не достатньо. Та яка вже різниця! Ми зайняли третє місце, і в нас є торт - це вже перемога! 

-Вітаю вас, сьомий клас,- промовила Наталя Ігорівна. - Звичайно, можна було б і на друге витягнути, але головне, що не останнє. Спасибі вам, все одно, для школи ви перші! У наступному році, сподіваюся, ми займемо золото й посунемо ту Олексіївку! 

-О це правда!- промовила Аня. 

-Наступного разу, ми їм спідниця чик-чик  ножицями, і все,- промовила з гумором Каріна, показуючи пальцями різання ножиць.  

 Змагання закінчилися. Учасників відпустили по домівках. Костя був переповнений злістю на себе, що не зміг швидше зв‘язати ті вузли.  

    Вже минуло кілька днів від кінця змагань, а хлопця мучили якісь докори сумління, але вони були вже не в мізках, а в душі. Щоразу, коли він закривав очі, голова подавала сигнали про необхідність згадки про дівчину. Тепер уже він почав дивитися на неї майже палкими очима. Йому в голову лізли слова Ані про час. Він ні з ким не ділився своїми пересторогами, боячись, але чого, він так і не знав.