Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

щоб обійшов з іншого боку. Чоловік киває і обходить машину. Відчиняються передні двері, і з яскраво освітленого салону Порше в осінню мряку вириваються низькочастотні музичні біти у супроводі погрозливо-гортанних голосів. На передньому сидінні поруч з водієм недбало розвалилася дівчинка років тринадцяти у несподівано строгому діловому костюмі. Вузька спідниця задерлася так, що видніється візерунчастий край панчохи з підв’язками, що контрастують із по-дитячому худими і кострубатими ногами. Обличчя дівчинки вкриває товстий шар тонального крему, а очі густо підведені чорною косметикою. Яскраво-червоні губи кривить геть не дитяча посмішка, за якою прозирають нетерплячість і ще щось, чого чоловік із Лендкрузера ніяк не може зрозуміти. Дівчинка махає в салон водієві, і той приглушує музику до ледь чутного бурмотіння.

— Ну що, мужчина, — дівчинка зовсім по-дорослому оцінювально дивиться на чоловіка з Лендкрузера, — зі щитом чи на щиті?

Той виймає з внутрішньої кишені піджака чорний футляр і мовчки простягає дівчинці. Вона роздратовано кривить обличчя:

— Відкрий сам, мудак, правил не знаєш?

Чоловік так само мовчки підносить ближче до дівчинки футляр і відкриває його. Дівчинка довго й заворожено розглядає шість яскравих кульок, які у довколишній темряві вогненно переливаються всіма відтінками червоного і жовтого.

— Аліґакка! Аліґакка-аліґакка! — незрозуміло бурмоче дівчинка, через силу відводячи погляд від кульок. — Закривай і давай сюда, — недбало кидає вона чоловікові із джипа. Той простягає їй чорний футляр, вона обережно бере його двома руками і кладе собі на гострі коліна.

— Все нормально — віддай йому, — киває вона водієві поруч. Той перехиляється через неї і простягає чоловікові із джипа гофрований алюмінієвий кейс. Чоловік із джипа бере кейс, клацає замками і обережно зазирає досередини, але відразу ж відсмикує обличчя і починає шморгати носом і терти рукою набряклі сльозами очі.

— Закрий бігом, воняє! — суворо прикрикує на нього дівчинка, зморщивши носа. — Дома в себе відкривай і втикай скільки влізе!

Чоловік поспіхом закриває кейс, кашляючи киває, мовляв, усе нормально, і йде до Лендкрузера. Дівчинка зачиняє двері машини, киває водієві — поїхали, і червоний Панамера різко зривається з місця.

— Давай-давай, — бурмоче дівчинка, вистукуючи тонкими пальцями нервовий ритм по чорному футляру, який тримає на колінах, — жми на газ, у нас вже не так і багато часу осталося — сам знаєш, що Семенович, стара аскарида, не любить, коли запізнюються.

Водій киває і втоплює педаль газу. Басовито гуркочучи, Панамера мчить набережним шосе. По склу розмазуються краплі дощу, зліва проносяться високі схили верхнього міста. Підсвічені синіми і жовтими вогнями дерева у парку, вирвані променями світла із вечірньої імли, набувають казкового і дещо загадкового вигляду. Дівчинка раз по раз нервово зиркає на хронометр Патек Філіп, що масивно поблискує на її худому зап’ясті, і не припиняє тарабанити по чорному футляру.

— Фу, бля, — смикається дівчинка, вкотре дістаючи з мініатюрного клатча дзеркальце і уважно розглядаючи в ньому своє густо наштукатурене обличчя, — похоже, я сьогодні з косметикою перестаралася... — Вона запитально дивиться на водія. Той, на мить відвернувшись від дороги, кидає на неї короткий погляд і заперечно хитає головою:

— Ви чудово виглядаєте, Зінаїдо Пилипівно.

— А що ти ще скажеш, чорт слащавий, — кокетливо махає рукою дівчинка і ховає дзеркальце у клатч. Як тільки треба до того мудака Семеновича, так мене зразу такий мандраж бере, шо повні труси, і починаю у всьому сумніваться — не знаєш, чого так? Водій стинає плечима:

— Може того, що він, як ви, Зінаїдо Пилипівно, правильно висловилися, стара аскарида, з якою ви вимушені вести справи?

— Точно, — надто голосно сміється дівчинка, — і як я сама не догадалась? Да, Семенович, канєшно, аскарида, але діло своє, зараза, знає, того і їздимо з тобою до нього на поклони, як грішна блоха до святого кота.

— Ви мою думку, Зінаїдо Пилипівно, давно знаєте, — напружено каже водій, виписуючи по шосе складні піруети і порушуючи всі можливі правила дорожнього руху. — Він хитрий і безпринципний гад, і я взагалі не розумію, як ви з ним можете мати справи після того, що він із церковними учудив.

— Ну, — хижо шкіриться дівчинка, — церковні, вони, знаєш, вже давно напрашувались, і Семеновим з ними ще по-доброму, я би цій лицемірній мразоті сама б матки повиривала і в жопи повсовувала, да тільки возиться ліньки, не хочу розмінюваться на таких паскуд. А от Золоченого справді жаль — хароший був дядя.

— Господи, — смикається водій, — це отой із пластиковою мордою, що ходить, як кукла?

— Це він тепер ходить, як кукла, — замислено каже дівчинка, — а раньте бігав, то той школьнік, — попри всі наші літа, біжимо ми за вітром... чи як там у пісні?

— Не приведи боже, — важко зітхає водій.

— Да, страшна штука доля — і не сховаєшся і не відкупишся, — хитає головою дівчинка і відвертається до вікна.

Порше звертає на спіраль розв’язки і виїжджає на міст через річку. Смуги мосту всіяні червоними і білими вогниками автомобільних фар, що повільно сунуть всіма трьома рядами, і Порше безпорадно впирається у широкий забрьоханий болотом зад маршрутки.

— От і все, — приречено зітхає дівчинка. Вона розгублено дивиться на водія, той лише мовчки розводить руками, киваючи на забиті машинами смуги. — Успіли, блядь! — дівчинка порпається в клатчі, дістає звідти тонку цигарку і довго клацає запальничкою, нарешті випускає у вікно тонкий струмінь диму. — Так і знала, що щось таке буде, — розпачливо бурмоче дівчинка, роблячи короткі нервові затяжки. — Знову жуки снилися — каждий раз, як вони сняться, стається якась хуйня!

— Вам же не можна курити, ви ж знаєте, у що це може вилитись, — в’яло намагається протестувати водій.

— Та хоч ти не заябуй! — відмахується дівчинка і викидає недокурену цигарку у вікно.

Через годину, розбризкуючи воду і рідку багнюку, Порте в’їжджає через прохідну заводу «Маяк», петляє роздовбаною ґрунтовкою поміж сірих приземкуватих корпусів, обвішаних барвистими вивісками з назвами фірм і підприємств, які тут орендують площу; минає навалені просто на вулиці жовтуваті купи скловати, поміж якими під дощем метушаться смуглі нетутешні люди, перетягуючи у розчахнені ворота цеху прозорі тюки, туго набиті барвистим ганчір’ям; об’їжджає