Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Містер Веллз прокашлявся й сухо зазначив:

– Кавендіше, ви впевнені, що це збіг?

– Що ви маєте на увазі?

– Ваша мати, як ви самі сказали, мала серйозну суперечку з кимось учора ввечері…

– На що ви натякаєте? – знову закричав Джон. Його голос дрижав, і чоловік зблід.

– Після цієї сварки ваша мати дуже раптово й поспішно складає новий заповіт. Ми ніколи не дізнаємося його зміст. Вона нікому не сказала про нові умови. Сьогодні вранці вона, безсумнівно, проконсультувалася б зі мною щодо цього, але не судилося. Заповіт зникає, цю таємницю вона забере із собою в могилу. Кавендіше, боюся, тут немає місця збігу. Мсьє Пуаро, я впевнений, ви погодитеся зі мною, що факти наводять на роздуми.

– Наводять чи ні, – втрутився Джон, – ми дуже вдячні мсьє Пуаро за прояснення цього факту. Якби не він, ми б ніколи не довідалися про цей заповіт. Гадаю, не варто питати, що спершу змусило вас запідозрити цей факт?

Пуаро всміхнувся та відповів:

– Старий списаний конверт і свіжопосаджена клумба бегоній.

Джон, думаю, продовжував би далі засипати його запитаннями, але в той момент почувся голосний гуркіт мотора, і ми всі повернулися до вікна, де саме проїхав автомобіль.

– Іві! – викрикнув Джон. – Вибачте, Веллзе.

Він поквапився до передпокою.

Пуаро запитально подивився на мене.

– Міс Говард, – пояснив я.

– О, я радий, що вона приїхала. Гастінґсе, у цієї жінки є і розумна голова, і серце. От тільки Господь обділив її красою!

Я за прикладом Джона вийшов у передпокій, де міс Говард намагалася виплутатись із об’ємних шалей, що оповивали її голову. Коли її погляд зустрівся з моїм, мене пройняло раптове почуття провини. Ця жінка так ревно попереджувала мене, а я, на жаль, не звернув уваги на її слова! Як швидко та зневажливо я викинув їх із голови! Тепер, коли таким трагічним способом доведено її правоту, мені стало соромно. Вона знала Альфреда Інґлторпа надто добре. Я задумався: якби вона залишилася в Стайлзі, чи трапилася б трагедія, чи той чоловік боявся б її пильних очей?

Я відчув полегшення, коли вона взяла мене за руку й знову стиснула своїм славнозвісним міцним потиском. Її погляд був сумний, але без докору. Червоні повіки видавали, що вона гірко плакала, але манери залишилися грубуватими та різкими.

– Вирушила, щойно отримала телеграму. Якраз повернулася з нічної зміни. Найняла машину. Найшвидший спосіб дістатися сюди.

– Іві, ви хоч їли зранку? – запитав Джон.

– Ні.

– Так я й думав. Ходімо, сніданок ще не прибрали, і вам зроблять свіжий чай. – Він звернувся до мене: – Подбай про неї, Гастінґсе, добре? На мене чекає Веллз. О, це мсьє Пуаро. Іві, знаєте, він допомагає нам.

Міс Говард потисла Пуаро руку, але підозріло глянула на Джона через плече.

– Тобто, «допомагає нам»?

– Допомагає в розслідуванні.

– Нічого розслідувати. Його ще не відправили до в’язниці?

– Кого не відправили до в’язниці?

– Кого? Альфреда Інґлторпа, звісно ж.

– Люба Іві, обережніше. Лоуренс вважає, що мати померла від серцевого нападу.

– Лоуренс той ще дурень! – відказала міс Говард. – Зрозуміло, що то Альфред Інґлторп убив бідну Емілі, а я казала, що так станеться.

– Люба Іві, не кричіть так. Що б ми не думали чи не підозрювали, поки краще говорити якомога менше. Попереднє слухання буде в п’ятницю.

– Коли рак свисне! – Міс Говард просто незрівнянно фиркнула. – Вам тут усім клепки бракує! До того часу цей тип покине країну. Якщо він має трохи лою в голові, не буде чемно тут сидіти, чекаючи, поки його повісять.

Джон Кавендіш безпомічно дивився на неї.

– Я знаю, що все це значить, – звинувачувала вона Джона. – Послухали лікарів. Ніколи не робіть цього. Що вони розуміють? Або нічого, або достатньо, щоб стати небезпечними. Я добре це знаю, мій батько був лікарем. Той малий Вілкінз – найбільший дурень, якого я зустрічала у своєму житті! Серцевий напад! Іншого він і не сказав би! Будь-хто, хоч трішки помисливши, зрозуміє, що її отруїв чоловік. Я завжди казала, що він уб’є її у власному ліжку, бідолашку. Він зробив це. І все, що ви робите, – це бурмочете якісь дурниці про «серцевий напад» і «попереднє розслідування буде в п’ятницю». Вам мало б бути соромно, Джоне Кавендіш.

– Що ви хочете, щоб я зробив? – запитав Джон, не здатний стримати легку посмішку. – Чорт, Іві, я не можу схопити його й приволокти до місцевого відділку поліції.

– Ви могли б щось придумати. Дізнайтеся, як він це зробив. То спритний дурисвіт. Може, розмочив липку стрічку з отрутою для мух. Запитайте кухарку, чи нічого не пропало.

У цей момент я був змушений усвідомити, що прихистити міс Говард і Альфреда Інґлторпа під одним дахом і підтримувати між ними мир було одним із подвигів Геракла – Джону тут не позаздриш. Із виразу його обличчя я бачив, що той повністю усвідомлює складність ситуації. Поки що він урятувався втечею, швидко вийшовши з кімнати.

Доркас принесла свіжий чай. Коли вона вийшла, Пуаро відійшов від вікна, де стояв увесь цей час, і присів біля міс Говард.

– Мадемуазель, – серйозно сказав він, – я хочу дещо вас попросити.

– Що ж, просіть, – згодилася жінка, дивлячись на нього з якоюсь неприязню.

– Я хочу розраховувати на вашу допомогу.

– Я з радістю допоможу вам повісити Альфреда Інґлторпа, – різко відказала вона. – Шибениця – надто легко для нього. Його потрібно волочити конем і четвертувати, як це колись робили.

– Отже, ми з вами однодумці, – сказав Пуаро, – бо я теж хочу повісити злочинця.

– Альфреда Інґлторпа?

– Його чи когось іншого.

– Іншого немає. Хіба бідну Емілі намагалися вбити, поки не з’явився він? Я не кажу, що вона не була оточена акулами, – була. Та вони полювали лише на її гаманець. Її життя лишалося в безпеці. І враз з’являється містер Альфред Інґлторп, і лише через два місяці – вуаля!

– Повірте, міс Говард, – переконливо сказав Пуаро, – якщо містер Альфред Інґлторп – убивця, від мене він не втече. Даю вам чесне слово, що повішу його на шибениці, як Амана![13]

– Уже краще, – з ентузіазмом вигукнула міс Говард.

– Прошу, проте, довіряйте мені. Ваша допомога може бути дуже цінною. Я поясню причину: у цьому будинку скорботи ваші очі – єдині, що плакали.

Міс Говард закліпала, і до її грубого голосу додалася нова нотка:

– Якщо ви про те, що я любила її, – так, це правда. Емілі була досить егоїстичною старою. Дуже щедрою, але завжди хотіла щось натомість. Вона не дозволяла людям забути про те, що вона зробила для