Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

них, тому й не відчувала любові у відповідь. Хоча навряд чи усвідомлювала це або відчувала нестачу любові. Сподіваюся, що ні. У мене з нею були інші стосунки. Я тримала свою позицію з самого початку. «Платитимете мені стільки фунтів на рік. Гаразд. Але жодного зайвого пенні, ні пари рукавичок, ні театрального квитка». Вона не розуміла цього, іноді почувалася ображеною. Казала, що то моя дурна гордість. Це було не так, але я не могла їй пояснити. Зрештою, важливо, що я зберігала самоповагу. І от з усієї тутешньої компанії я єдина могла дозволити собі відчувати до неї приязнь. Турбувалася про неї. Оберігала її від усіх, і тут з’являється цей меткий на язик негідник, і пух! – усі роки відданості їй намарне.

Пуаро співчутливо кивнув.

– Розумію, мадемуазель, розумію ваші почуття. Це цілком природно. Ви, напевно, думаєте, що ми байдужі, що нам бракує тепла й енергії, але, повірте, це не так.

У цей момент Джон зазирнув у їдальню й запросив нас обох піднятися в спальню місіс Інґлторп, оскільки вони з містером Веллзом закінчили огляд письмового стола в будуарі.

Коли ми піднімалися сходами, Джон озирнувся на їдальню й довірливо прошепотів:

– Слухай, що ж трапиться, коли ті двоє зустрінуться?

Я безпомічно похитав головою.

– Я сказав Мері тримати їх окремо, наскільки це можливо.

– А вона зможе?

– Один Бог знає. Є ще дещо. Інґлторп і сам не хоче зустрічатися з нею.

– Ключі й досі у вас, Пуаро? – запитав я, коли ми дійшли до замкнених дверей кімнати.

Узявши в Пуаро ключі, Джон відімкнув спальню, і ми увійшли всередину. Юрист попрямував одразу до столу. Джон пішов за ним.

– Мама зберігала всі важливі документи в цьому бюварі, – сказав він.

Пуаро витягнув маленьку в’язку ключів.

– Дозвольте. Про всяк випадок зранку я замкнув його.

– Але зараз він незамкнений.

– Неможливо!

– Дивіться. – І Джон підняв кришку бювара.

– Mille tonnerres! [14] – закричав ошелешено Пуаро. – Як це… Обидва ключі в моїй кишені! – Він кинувся до бювара й раптом застиг. – En voilà une affaire! [15] Замок зламано!

– Що?

Пуаро знову поклав бювар на стіл.

– Але хто зламав? Навіщо? Коли? Але ж двері були замкнені! – Ми просто вибухнули уривками запитань.

Пуаро відповідав категорично, майже механічно:

– Хто? Оце питання. Чому? Ах, якби я знав. Коли? Після того як я був тут годину тому. Щодо замкнених дверей – там дуже простий замок. Можливо, підійшов ключ від будь-яких інших сусідніх дверей.

Ми ошелешено витріщились один на одного. Пуаро підійшов до каміна. Зовні він здавався спокійним, але я помітив, що його руки, які механічно вирівнювали вазочки із джгутиками для розпалювання вогню на камінній полиці, досить сильно тремтіли.

– Бачте, усе відбувалося так, – сказав він нарешті. – У цьому бюварі щось було – якийсь доказ, сам по собі, мабуть, незначний, але його достатньо, щоби встановити зв’язок між убивцею та злочином. Злочинцю було надзвичайно важливо знищити доказ, перш ніж його виявлять та оцінять значущість. Тож він наважився на ризик, на великий ризик – прийти сюди. Виявивши, що бювар замкнено, невідомий був вимушений зламати замок, видавши цим свою присутність. Якщо він пішов на такий ризик, то це щось надзвичайно важливе для нього.

– Але що це?

– Ой! – викрикнув Пуаро, сердито махнувши рукою. – Цього я не знаю! Певне, якийсь документ чи той клаптик паперу, який Доркас бачила в руках господині вчора після обіду. І я, – він уже не стримував свій гнів, – що за цвіла голова! Навіть не подумав! Повівся як останній телепень! Не варто було взагалі залишати той бювар. Треба було взяти із собою. О, та я тричі осел! А тепер доказ зник. Знищено… та чи знищено? Може, є ще шанс… Треба обшукати всі можливі місця!

Він вилетів з кімнати, як божевільний, і щойно я достатньо отямився, одразу ж попрямував за ним. Але допоки дістався сходового майданчика, він пропав з поля зору.

Мері Кавендіш стояла на майданчику, де сходи розходилися на два боки, дивлячись униз, на хол, у напрямку зникнення Пуаро.

– Що сталося з вашим дивним другом, містере Гастінґс? Він промчав повз мене, як розлючений бик.

– Щось дуже засмутило його, – непевно відказав я. Не знав насправді, наскільки відвертим порадив би мені бути Пуаро. Побачивши, як на точених устах Мері Кавендіш заграла ледь помітна усмішка, я спробував змінити тему: – Вони ще не зустрічалися, правда?

– Хто?

– Містер Інґлторп і міс Говард.

Вона подивилася на мене якось бентежно.

– Уважаєте, що їхня зустріч стане катастрофою?

– А ви хіба ні? – спитав я, досить приголомшений.

– Ні. – Вона, як завжди, м’яко всміхнулася. – Хотіла б я побачити справжню шумну сварку. Це б очистило атмосферу. Бо зараз усі ми думаємо надто багато, а говоримо зовсім мало.

– Джон так не думає, – зазначив я. – Він намагається втримати їх якомога далі одне від одного.

– О, Джон!

Щось у її тоні дратувало мене, і я випалив:

– Старий Джон – чудовий чоловік!

Вона зацікавлено вивчала мене хвилину-другу, а тоді, на моє велике здивування, сказала:

– Ви вірні своєму другові. Тому мені й подобаєтеся.

– Хіба ви не мій друг теж?

– Я дуже поганий друг.

– Чому ви так кажете?

– Тому що це правда. Одного дня я мила зі своїми друзями, а наступного повністю забуваю про них.

Не знаю, який ґедзь мене вкусив, та я розсердився й сказав дещо нерозумне й нетактовне:

– І все ж, схоже, з доктором Бауерстайном ви завше люб’язні!

Я відразу ж пошкодував про свої слова. Її обличчя застигло. Складалося враження, що опустилася залізна завіса та заховала справжню жінку. Не зронивши ані слова, вона розвернулась і швидко піднялася сходами, а я стояв як ідіот, проводячи її поглядом.

Отямився, почувши страшний шум унизу. Пуаро щось викрикував і голосно пояснював. Мені стало прикро, що вся моя дипломатія була марною. Мій маленький друг саме розповідав про втрачений доказ усьому дому; цей учинок, на мою думку, поставив під сумнів його мудрість. Я вкотре пошкодував, що мій друг мав схильність утрачати голову в миті сильного хвилювання, і швидко спустився сходами. Побачивши мене, Пуаро практично відразу ж заспокоївся. Я відвів його вбік.

– Мій любий товаришу, – сказав я, – хіба це розумно? Ви ж не хочете, щоб усі довкола знали про цей випадок? Ви ж фактично граєте на руку злочинцю.

– Гастінґсе, ви так гадаєте?

– Я переконаний.

– Добре, мій друже. Надалі радитимуся з вами.

– Добре. Хоча, на жаль, уже трохи пізно.

– Ваша правда.

Він здавався таким