Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

не тільки спромоглося прорвати систему лімесних укріплень, а й взяло штурмом якийсь-то фортифікований осередок. Слід думати, що давався взнаки досвід служби чималої кількості вояків-германців у римському війську, де вони мали змогу познайомитися з незвичною для себе складовою військової сфери зсередини.

Германці вправно діяли не лише на суходолі, а й на морі. Щоправда, їхні кораблі були мало пристосовані для власне морських баталій, однак через порівняно невеликі розміри та, найголовніше, малу осадку якнайкраще підходили для «десантних операцій». Ішлося не лише про висадку безпосередньо на узбережжі, а й про рейди ріками вглиб материка. Морські напади здебільшого асоціюються в читача з бурхливою діяльністю скандинавів доби вікінгів. Однак населення Балтійського регіону насправді займалося морським розбоєм з давніх-давен. Показником розмаху діяльності морських ватаг германців є, приміром, побудова в ІІІ ст. н. е. системи укріплень litus saxonicum, «саксонського берега», що мала захищати римські володіння в Галлії. Щойно германці завоювали порти на чорноморському узбережжі, як їхні кораблі почали атакувати не лише малоазійські приморські міста, а й проникати в басейн Егейського моря (про це більш докладно згодом).

Таким чином, германські племена від зламу тисячоліть являли собою потужну військову силу з чималим мобілізаційним ресурсом, достатньо різноманітними логістичними можливостями, доволі широким — як для суспільств такого рівня — тактичним арсеналом, а також сформованою системою керування військами. Варто додати до зазначеного ще й розвинутий воїнський міф, що обіцяв пристойне вічне життя у потойбіччі лише тим чоловікам, які зустріли смерть зі зброєю в руках (найкраще цей мотив відбитий у скандинавських сагах, однак протяжність його коріння аж до часів історичного дебюту германців особливих сумнівів не викликає). Тож переможна хода германських племен Європою, зокрема Східною, на певному історичному етапі була цілком закономірною.

Війни готів

Війни Русі: від Доростола до Ярослава

(X–XIІІ ст.)

Політична історія українських земель за давньоруських часів

Те, що зображують на картах як могутню державу під назвою Русь (історики називають її Київською або Давньою Руссю), насправді більшу частину своєї історії було складним конгломератом племен, земель, князівств, які являли починаючи зі зламу Х — ХІ ст. монополію на верховну владу представників князівського роду Рюриковичів, та єдина церковна ієрархія, що через київського митрополита підпорядковувалася константинопольському патріарху. За 400 років своєї історії Русь пройшла великий шлях від військово-торговельної корпорації до держави, яка, як і інші європейські «варварські» ранньодержавні утворення, розпалася на десятки напівнезалежних князівств та боярських республік. Як з Імперії франків розпочинають свою історію більшість сучасних країн Західної Європи, так і з мальовничих руїн часів Русі постала історична міфологія сучасних держав Європи Східної.

Дружинний період

Перший, переддержавний період історії Русі, що часто називають дружинним, дуже скупо відображено в історичних джерелах. У ІХ — Х ст. ані слов’яни, ані руси не мали власної письмової історії, тож у розпорядженні літописця, що працював більш ніж за два століття після описуваних ним подій, існували хіба що усні перекази, легенди та поодинокі візантійські джерела. У розпорядженні сучасних істориків, крім давньоруських літописів, є сучасні подіям закордонні джерела — візантійські, західноєвропейські, арабські — та археологія — рештки поселень, поховання, численні клади, які для фахівця можуть бути навіть більш промовистими, ніж пергамент літописця.

Тож, як свідчать письмові та археологічні джерела, величезні простори Східної Європи, на яких пізніше виникла держава Русь, у ІХ — Х ст. були заселені слов’янськими, а на північ від Полісся ще й балтськими та фіно-угорськими племенами. Це не були племена в етнографічному розумінні цього терміну. За рівнем свого суспільно-політичного розвитку слов’яни перебували на значно вищому від первісного суспільства рівні, та, хоча ще у своєму розвитку не досягли рівня держави, вже мали розвинену соціальну та політичну ієрархію (князі-вожді, знатні роди, ієрархія всередині союзів племен). Східнослов’янські племена, що їх наводить літописець, скоріш за все, були великими союзами кількох племен, які мали велику територію та військову силу. На українських землях проживали поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани. На північ та північний схід, де процеси розселення східних слов’ян та внутрішньої колонізації тривали протягом усього часу існування Русі, проживали дреговичі, кривичі, полочани, ільменські словени, в’ятичі.

Ще в середині VIII ст., розселяючись на північ, на річці Волхов слов’яни вперше зустрілися з носіями дуже своєрідної культури. За десять чи трохи більше років до їхньої появи тут заснували поселення торгівці та ремісники, що мали зв’язки по усьому Балтійському регіону. Переважну більшість із них складали мешканці острова Готланд та інших регіонів Скандинавії. Саме в цей час зростає їхня активність по всій Північній Європі — від Британських островів та північних кордонів імперії Карла Великого до Прибалтики. Франки називали їх норманами, вони себе називали вікінгами, а руський літописець звав їх варягами. На Захід, Південь та Схід вони йшли у пошуках дорогоцінних металів, переважно срібла. Уже в ІХ ст. вони відкрили, що річками Східної Європи можна дістатися багатих земель: Дніпром — Візантії, а Волгою — надзвичайно багатого родовищами срібла Арабського халіфату.

На цій території перша хвиля скандинавських колоністів утворила військово-торговельні корпорації — об’єднання воїнів та купців, що з часом отримали назву русів. Літописець розповідає лише про одну з таких, що веде свою історію нібито від покликання новгородцями «з-за моря» вождя Русі Рюрика разом з його «народом». Утім, з іноземних джерел та навіть із самого літопису ми знаємо, що у Східній Європі були й інші об’єднання русів. Зокрема, літописець згадує полоцького князя Рогволда та Тура, на честь якого названо місто Турів. З археологічних джерел дізнаємося про торгово-дружинні центри русів на Верхній Волзі тощо. Руси поєднували торгівлю та війну. Там, де їм важко було грабувати, вони займалися торгівлею або йшли у найманці. Так, ми знаємо, що руси були у гвардії кагана Хазарії — величезної тюркської держави, що охоплювала у ті часи усі степові та лісостепові простори Східної Європи. Політичний центр Хазарії у той час був у гирлі Волги, і без згоди кагана руси не могли потрапити на Каспійське море, яким вони б могли дістатися багатих на срібло земель Арабського халіфату.

На зламі 30—40-х рр. ІХ ст. руси з’явилися і на Чорному морі — джерела зберегли для нас згадки про їхнє перше посольство і перші грабіжницькі напади на Візантійську імперію. Одній з дружин русів у середині ІХ ст. вдалося закріпитися у Середньому Подніпров’ї та заснувати