Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– З превеликим задоволенням.

– І ваш друг, звісно, теж запрошений, – докинула вона.

– Красно дякую, – промовив я на це.

– Нічого так не бадьорить упалий дух, як добряча вечірка, – сказала дівчина і зі смішком пішла.

– Pauvre enfant[51], – пробурмотів мій друг.

Потягнувшись до свого капелюха, він щиглем акуратно збив з його поверхні мікроскопічну порошинку.

– Ми кудись ідемо? – спитав я.

– Mais oui, адже в нас є справа до юриста, mon ami.

– Так, звісно. Розумію.

– Від чоловіка з таким блискучим інтелектом, як у вас, іншого й не очікуєш, Гастінґсе.

Адвокатська контора «Вайз, Тревеньйон і Віннард» розмістилася на головній вулиці містечка. Ми піднялися східцями на другий поверх і зайшли до кімнати, де троє клерків гарячково щось строчили. Пуаро запитав, чи може він бачити містера Чарльза Вайза.

Один із діловодів пробурмотів кілька слів у слухавку й, отримавши, ймовірно, ствердну відповідь, оголосив, що містер Вайз ладен прийняти нас негайно. Тож ми пройшли за ним по коридору, і клерк, постукавши у двері, відійшов осторонь, впустивши нас у кабінет.

Із-за великого письмового стола, заваленого документами, підвівся нам назустріч містер Вайз.

Це був високий молодик, досить блідий та з невиразним обличчям. Над обома його скронями поблискували невеликі залисини, а носа осідлали окуляри. Відтінок його світлого волосся уточненню не підлягав.

Пуаро з’явився на зустріч у всеозброєнні. На щастя, в нього виявилася з собою поки не підписана угода, і щодо деяких пов’язаних із нею спірних пунктів він і просив поради містера Вайза.

Той заговорив чемно та чітко і незабаром спромігся розвіяти гадані сумніви мого друга й прояснити низку туманних формулювань.

– Дуже вам зобов’язаний, – пробурмотів Пуаро. – Для мене, іноземця, вся ця юридична казуїстика й абракадабра надзвичайно непроста, як ви розумієте.

Тут містер Вайз поцікавився, хто саме порадив клієнту звернутися до нього.

– Міс Баклі, – з готовністю відповів той. – Вона ваша кузина, чи не так? Просто чарівна молода леді. Мені трапилося згадати про своє замішання, і та направила мене до вас. Я пробував потрапити до вас іще в суботу вдень, близько о пів на першу, але ви вже пішли.

– Так, у суботу я, пригадую, закінчив рано.

– Вашій кузині, певно, вкрай самотньо в тому великому будинку? Мадемуазель живе там одна, як я розумію?

– Саме так.

– Містере Вайз, скажіть, якщо не секрет: чи є ймовірність, що цю власність виставлять на продаж?

– По-моєму, жодної.

– Ви ж розумієте, я не просто знічев’я цікавлюся. Маю на те причину, бо підшукую і собі таке житло. А клімат Сент-Лу просто чарівний. Щоправда, будинок, схоже, в ненайкращому стані, ймовірно, на його ремонт забракло коштів. Тож за таких обставин… чи не може мадемуазель, бува, передумати?

– Ані найменших шансів. – Чарльз Вайз категорично похитав головою. – Моя кузина вкрай прив’язана до свого дому. Ніщо не змусить її продати цю власність, і це мені відомо напевно. Родинне, знаєте, гніздо.

– Я розумію, але…

– Навіть і мови бути не може. Я знаю свою кузину. Вона фанатично прив’язана до того будинку.

За кілька хвилин ми знову вийшли на вулицю.

– Ну, друже мій, – запитав Пуаро, – і яке враження справив на вас цей мсьє Чарльз Вайз?

Я замислився.

– Просто таки ніякого, – пролунала зрештою моя відповідь. – На диво невиразний суб’єкт.

– То, кажете, його не назвеш яскравою особистістю?

– Ну, ні. Такого зустрінеш знову й не згадаєш, хто він. Пересічна, сіра людина.

– Так, зовнішність у нього, звісно, непримітна. А от у ході нашої із ним розмови ви не помітили якоїсь суперечності?

– Еге, – протягнув я, – зауважив. Стосовно продажу – про «Дім на околиці».

– В яблучко. Ви б описали ставлення міс Баклі до будинку словами «фанатично прив’язана»?

– Це якось надто сильно сказано.

– Ще б пак! А містер Вайз не звик до сильних виразів. Нормальна для нього, юриста, практика – це все применшувати, а не перебільшувати. А все ж він стверджує, наче мадемуазель «фанатично прив’язана» до гнізда своїх предків.

– Вона не справила такого враження сьогодні вранці, – мовив я. – Її слова про дім звучали, як на мене, розсудливо. Помітно, що вона любить його – а хто б на її місці не любив? – але ніяк не більше.

– Тож виходить, що хтось із них бреше, – задумливо промовив мій друг.

– Вайза у брехні не запідозриш.

– Що, вочевидь, неабияка перевага, коли тобі треба збрехати, – зауважив на це Пуаро. – Так, у того типа й справді вигляд Джорджа Вашингтона. А ви не зауважили ще дечого, Гастінґсе?

– Тобто?

– В суботу о пів на першу його не було в конторі.

Розділ сьомий

Трагедія

Прибувши того вечора в «Дім на околиці», першою ми побачили Нік. Убрана в розкішне кімоно з драконами, вона витанцьовувала в передпокої.

– А-а, це лише ви!..

– Мадемуазель, мені шкода!

– Так, знаю. Прозвучало дійсно неввічливо. Але тут, бачте, яка справа: я чекаю на доставку сукні. Вони ж обіцяли, собаки, клялися-божилися!

– А! Ну, коли йдеться про туалет… Сьогодні ввечері очікуються танці, чи не так?

– Еге ж. Ми всі туди збираємося після феєрверку. Ну тобто я на це сподіваюся…

Її голос раптом осікся. Але вже наступної миті вона розсміялася.

– «Ніколи не здавайся!» – ось мій девіз. Не згадуй про лихо, і воно не згадає про тебе! По обіді мої нерви оговталися, тож я збираюся веселитися й насолоджуватися життям.

На сходах зачулися кроки, і дівчина обернулася.

– А осьде й Меґґі! Меґґі, це ті двоє нишпорок, які оберігають мене від підступного вбивці. Проведи їх у вітальню, і нехай розкажуть тобі що до чого.

Ми почергово потисли руку Меґґі Баклі, і та, як і просила Нік, подалася з нами в салон. У мене одразу ж склалося про неї схвальне враження.

Привабив мене, гадаю, її спокійний, розсудливий вигляд. Тихе, по-старомодному гарненьке дівча, хоча зірок із неба, звісно, не хапає. На обличчі не було й сліду косметики, а стан оповивала чорна, простенька, досить поношена вечірня сукня. Кузина мала щирі блакитні очі та неспішний голос приємного тембру.

– Нік розповіла мені таке, що просто в голові не вкладається, – повільно промовила Меґґі. – Але вона, звісна річ, перебільшує? Бо хто ж може хотіти заподіяти їй зле? Та в неї у цілому світі не знайдеться жодного ворога…

У її тоні чулася помітна недовіра. А на Пуаро вона поглядала якось не