Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні — власне скіфські, а також інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм кількістю. До того ж їхні тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші річки, здатні вмістити населення території лісостепу. І скіфам не вистачило б воїнів з усіх степів, щоб розпочати облогу хоча б одного з них. Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець. Проте навіть степову смугу в другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не всю. Для них усе ще лишалися недосяжними землі в межиріччі Дністра й Дунаю, не кажучи про західніші землі.

Повість про Даріїв похід

Деякі події, що сталися на наших теренах, докорінно змінили ситуацію. Наш край потрапив, як нині кажуть, до «сфери інтересів» однієї могутньої східної наддержави, Персії, а саме царя над царями, Дарія І Гістаспа, прозваного Великим за його військові здобутки й численні перемоги. Формальним приводом для вторгнення персів, за версією Геродота, стало справедливе бажання помститися «доярам кобилиць», затятим грабіжникам і терористам із півночі. Помститися слід було за давні приниження й образи, завдані пращурам персів. У тому, що пращури Дарія Гістаспа колись таки були скривджені скіфами, можна не сумніватися. Подробиць їхніх рейдів на територію Персії історичні хроніки не зберегли, однак той факт, що не менш войовничі сусіди-мідійці якось визнали зверхність скіфського царя Прототія — факт. Добровільно такі речі в давнину не робили. Дарій III народився через понад півстоліття після цих подій, а це термін достатній для того, щоб історія викристалізувалася у переказ, що волав про помсту.

Деякі дослідники вважали, що реальною метою походу була зовсім не праведна відплата, а конкретні економічні інтереси — підпорядкування причорноморських полісів і контроль над торгівлею «скіфським хлібом» із Грецією, прагнення захопити скіфські скарби. Насправді ж грецькі колонії на північних берегах Понту Евксинського у ті часи ледве спиналися на ноги, а власне скіфи (і навіть їхні лісостепові сусіди) навряд чи були серйозними «гравцями» на світовому ринку зерна. Перекрити підвезення зерна з північних та інших берегів Понту цар царів міг значно простіше — досить було послати кораблі у Візантій і перекрити протоки. Золото (до того ж, як показали сучасні дослідження, далеко не найвищої проби) у Скіфії цар зміг би отримати хіба що у вигляді лому, обдерши після перемоги парадну зброю та одяг скіфів або ж розкопавши старі могили. Навряд чи було розумно намагатися у такий спосіб поповнювати державну скарбницю. Простіше й ефективніше контролювати золоті копальні, які в ті часи успішно розробляли фракійці. Ймовірно, плани Дарія, як вважають інші фахівці, були більш масштабними. Крім покарання Скіфії, цар міг запланувати встановити новий перський порядок в Елладі (яка мала нахабство підтримувати грішми й найманцями сепаратистські змагання родичів із підвладних Персії малоазійських полісів), підкорити Фракію, далі Північне Причорномор’я, Кавказ, вийти в тил іншим кочівникам-масагетам, які так небезпечно нависали із півночі над землями Персії. Як наслідок, Понт Евксинський (так називали в ті часи Чорне море) перетворився б на внутрішнє «Перське озеро» з усіма вигодами для світової, тобто перської, торгівлі. Лише така «багатоходівка» могла нарешті забезпечити бажаний мир і спокій на околицях великої держави.

Нащадки аріїв, скіфи й перси зійшлися не на життя, а на смерть у випалених сонцем Понтійських степах. Дотепер не вщухають суперечки, як далеко зайшов Дарій у своєму поході, де встиг побувати й куди, власне, він ішов. Сучасні розрахунки довжини маршруту цього походу коливаються від 3750 аж до 5790 км (туди й назад)! При цьому дослідники намагаються покласти на карту всі етнографічні, історичні та географічні «реалії», згадані в описах цієї війни. Кожна зі сторін мала власні погляди на те, хто переміг. Дарій І стверджував, що його непереможне військо зробило успішний рейд скіфськими степами та помстилося за давні кривди. Еллінська ж пропаганда стверджувала, що цар царів зазнав нищівної поразки, його військо ледве не все полягло більше від хвороб, аніж від скіфських стріл, а сам він ганебно втік, наказавши розібрати за собою переправу через Дунай... Одне слово, приклад «непереможних» скіфів мав правити за взірець борцям із перською навалою в Елладі.

Після відбиття перської агресії скіфські царі у праведному гніві спрямували свою кінноту на правий берег Дунаю, чимало налякавши не тільки фракійців, а й еллінів, що засіли в містах на узбережжі. У роки після перемоги над полчищами Дарія Гістаспа деякі гарячі скіфські голови мріяли про новий похід у перські володіння через Кавказ. Дійшли згадки й про переговори степових воїнів із мужніми спартанцями, завжди готовими помститися персам за приниження Еллади. Проте цим планам так і не судилося збутися.

До речі, історія з походом у Скіфію дивним чином повториться. Мине не набагато більше 180 років, і цього разу війну буде оголошено Персії, а у великий похід вирушать колись гнані та гноблені персами елліни й македоняни. Великі стратеги вирішать пройти шляхами Дарія Гістаспа, щоб, обминувши Кавказ, вийти з тилу до перських володінь. Маршрут знову буде запланований землями скіфів, елліни якось раптово «забудуть» про репутацію непереможних скіфів (що цілком природно, адже вони самі і створювали її), а скіфи знову поховають у понтійських степах великі плани іноземних стратегів, цього разу — македонських.

Останні століття Скіфії

Після невідомих нам подій III ст. до н. е. на просторах колись великої Скіфії розселяються сармати. Проте скіфи зуміли утримати за собою частину територій, а подекуди навіть захопити землі, що належали сусідам. Оскільки цими сусідами були переважно елліни та римляни, вони залишили чимало інформації про останні століття існування аж трьох «Скіфій»: задунайської, подніпровської та кримської. Ці Скіфії були не такими вже значними за територією, до того ж розділені землями, котрі належали іншим племенам, переважно сарматським.

Перемігши царя Атея, македонці так і не змогли надовго закріпитися в степах Добруджі. Невдалий похід Зопіріона дав скіфам другий шанс, і вони вже наприкінці IV ст. до н. е. починають повертатися в степи на обидва береги Дунаю, які довелося ділити із фракійцями. Судячи зі знахідок скіфської кераміки на місцевих поселеннях, сусідство часом