Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Раптом ліхтарик блиснув на щось у кінці коридору. Вони всі одночасно зупинилися.

— Там хтось є! — прошепотіла Марина.

Андрій направив світло туди, де промайнула ледь помітна тінь. Вони почули скрип і звук, схожий на відчинення важких дверей.

— Ходімо, — тихо сказав Андрій і пішов вперед. Його ніби якась невидима сила тягла за собою, змусивши забути про обережність.

Сергій підсмикнув рюкзак на плечах, поправив свою налобну камеру і пішов слідом. Оксана й Марина неохоче рушили за ними.

Наблизившись до кінця коридору натрапили на відчинені двері. Андрій зупинився на порозі й посвітив усередину. Там, за дверима, була велика кімната, схожа на залу для прийомів, з величезним каміном і масивними меблями, які були вкриті пилом і заплетені павутинням.

Але найбільше їх вразила стара картина, що висіла над каміном. На ній зображено велику процесію, людей у темних плащах із капюшонами, які йшли лісом з факелами в руках. Їхні обличчя були ледь помітними, але в очах виднілася зловісна сила.

Андрій присвітив на картину ближче. І тоді стало видно те, що викликало у всіх холодний жах: одна з фігур була неймовірно схожа на Марину…

Раптово все навколо змінилося. Змінилося на енергетичному рівні. Тривожність та напруга, які постійно володіли тілами та думками четвірки вмить пропали. Вони відчули це майже фізично. Раптово поліпшився настрій і всі четверо перезирнувшись один з одним ледь не зайшлися сміхом. 

Друзі ще майже годину блукали приміщеннями заму, переходили з зали в зал, з коридора в коридор, дивуючись старовинним архітектурним деталям і залишкам колишньої розкоші. Відчуття загрози немов хтось вимкнув невидимим тумблером. Напруга в їхніх голосах змінилася на цікавість.

— Тут дійсно було гарно, — промовила Оксана, оглядаючи величезну залу з високими вікнами, за якими крізь туман просочувалося слабке світло. Вона зупинилася біля вітражу, на якому були зображені сцени полювання. — Шкода, що все це зруйнувалося.

Андрій, який йшов попереду, зупинився. Його ліхтарик ковзнув по кам’яній стіні, висвітлюючи старі гравіювання. Уважно оглянувши камінь з незрозумілими символами, він помітив маленьку щілину, в яку можна було засунути пальці.

— Що там? — запитала Марина, наблизившись до Андрія.

Він натиснув на щілину, і раптом зі стіни повільно висунулася кам’яна плита.

— Ого, це що, прихований хід? — Марина підійшла ближче, зазирнувши у темряву за кам’яною плитою.

— Схоже на те, — спокійно відповів Андрій, проте в його очах блиснув вогник.

Від входу йшов вузький кам’яний тунель, який вів кудись вглиб. Від нього пахло вогкістю й затхлим повітрям, ніби цей вхід не відкривали століттями.

— І що тепер? Спустимося? — тихо запитала Марина, відчуваючи змішані почуття тривоги та цікавості.

— Звісно! Для чого ми сюди тоді їхали? — Андрій не чекаючи інших, першим зробив крок у темряву.

Сергій рушив за ним. Оксана й Марина трохи зволікали, але все ж пішли слідом. Прохід був вузьким, і їм довелося йти по одному, відчуваючи всім тілом холод, що йшов від стін.

Спуск тривав кілька хвилин, і чим глибше вони заходили, тим з більшою луною їхні кроки відбивалися в кам’яних стінах підземелля. Повітря ставало густішим і важчим, а темрява щільнішою, попри світло ліхтариків.

— Таке враження, що тут хтось був, — раптом озвалася Марина, зупинившись і нахилившись, щоб роздивитися сліди в товстому шарі пилу на підлозі. Вони були ледь помітними, але точно свіжими.

— Схоже тут хтось буває, — зауважив Сергій.

— Сподіваюся, що це не конкуренти з каналу “Україна містична”, — відповів Андрій.

Нарешті, вони вийшли у невелику підземну залу. Стелі були низькими, стіни покриті вогким мохом, а посеред кімнати стояв старий кам'яний вівтар, обставлений зламаними свічками. На стінах виднілися потемнілі від часу символи, які виглядали так, ніби їх розташування було ретельно спланованим. Окрім тунелю, яким прийшли блогери, з зали розходилося ше три таких самих. Розташовувалися вони один відносно одного строго під прямим кутом, немов вказували на сторони світу.

— Що це? — Оксана розглядала символи, і її очі розширювалися від захвату. — Це якийсь ритуальний зал!

На стіні виднілися старі малюнки й написи, що були покриті павутинням і пилом. Вони наблизилися, і Сергій провів пальцями по одному з них. Це було зображення людських фігур, які виконували якесь дійство, тримаючи руки над вівтарем.

— Це ритуал? — здивовано запитала Марина, вдивляючись у малюнок.

— Ядвіга Карлівна щось казала про те що підземелля замку використовували для темних обрядів, — пригадала Оксана.

Їхні голоси заглушив різкий звук, який пролунав із глибини тунелю навпроти.

До них наближалося щось невидиме, але потужне. Вони не могли побачити його, але кожен з присутніх відчував важкість повітря, яке наче густішало з кожним кроком. Ритмічний звук, схожий на удари по каменю, ставав все частішим, здавалося, що він йде з-під підлоги, ніби хтось намагається пробитися крізь старі дерев’яні дошки.

Оксана зробила крок назад, її серце калатало. Марина стояла ніби паралізована, вдивляючись у тінь біля дверей. Сергій, попри страх, намагався зберігати самовладання, але навіть він позадкував до протилежного краю зали.

— Це не може бути людина... — прошепотів Андрій, вдивляючись у темряву. Його налобна камера почала мерехтіти, зображення зникало.

І тут з тиші тунелю, яким прибула група, вирвався різкий звук. Гуркіт зачинених дверей. 

— Нам треба вибиратися звідси! — закричала Марина, але не змогла зрушити з місця. Її тіло стало важким та неслухняним.

У цей момент з підлоги, просто перед ними, почала просочуватися тонка чорна димка. Вона розповзалася по поверхні, наче тінь, яка живе власним життям. Димка клубочилася, здіймалася, і в її гущавині почало вимальовуватися щось схоже на людський силует.