Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

— Написаний текст на шматку папірця, з яким ти пройшов крізь ворота кладовища, відкрив тобі шлях у інший світ. Але далі ти не ступиш і кроку, якщо не докладеш зусиль, щоб очистити той світ від енергії зла. Що вдієш, таке правило. Кожен, кому дозволили стати на шлях вічності, власним вчинком повинен зробити її кращою. Втім, це власна справа кожного. Можна залишитись на самому початку, де твоїм мріям слугуватиме енергія зла, яка неминуче веде до загибелі.

— То що я повинен зробити?

— Забитий двадцять п’ять років тому цвях не дає мені зустрітися з коханим. У минулому житті нас жорстоко розлучили люди. Поміж нами — кам’яний мур відьминого закляття. Якщо вийняти цвях, я буду з коханим, і більше ніхто не буде в силі нас розлучити. Мине ще десять земних днів, і час мого існування в цьому вимірі скінчиться. Я назавжди його полишу, втілюючись в інші форми енергії інших світів. Якщо ми не зустрінемось упродовж десяти земних днів, то ні через сто земних, ні через мільярд світових років — нам ніколи не бути разом.

— Всього десять днів?

— Чверть століття ми блукаємо світами, крізь відстані в мільйони кілометрів простягаємо один одному руки і не можемо їх з’єднати, бо нас відштовхує потужна енергія заклятого цвяшка. Як тільки ти його виймеш, то в поїденому іржею залізі вмить зміниться полярність енергії, а сила її збільшиться в тисячі разів. І доки цей цвях буде в твоїх руках — ти легко і просто проектуватимеш події майбутнього. Запам’ятай, що насправді не має ніякої різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так само просто, але за умови, якщо чинити справедливо.

— Гм-м, здавалося б, якась іржава залізячка...

— Навіть піщинка здатна знищити цілі цивілізації. Але пам’ятай, дорога до істини будується енергією світла й добра.

У коридорі тихенько клацнули двері. Глипнув — до кімнати вкрадалися світанкові сутінки. Обережно, щоб не скрипнуло ліжко, підвівся, взяв бабусин костур і став напоготові. Гримнули двері на порозі. В хліві голосно заспівав півень, його почин підхопив сусідський, потім ще чийсь, і полився селом ранковий перегук.

Світало.

«Якщо спершу відчинилися двері в сінях, а потім ті, що на порозі, — значить, хтось вийшов з хати, — спросоння міркував я. — Але ж як можна потрапити до хати, якщо вхідні двері я замкнув, ще й на засув закрив?! Та це, мабуть, батько з дідом повернулися! От здивуються, коли розповім про розбите вікно. Добре, що птах гигнув прямо на підвіконнику, а то подумали б, що це ми з Олегом бешкетували». Спритно одягнувся і поспішив надвір.

— Тату! — гукнув з порогу.

Ніхто не озивався. На дверях курника та літньої кухні висіли замки. На подвір’ї порожньо, начебто чогось не вистачає. Та звичайно ж — «Москвича»! Виявляється, що ні дідуся, ні... Як же злодій міг проникнути до хати? Присів на порозі, обхопив голову руками і стомлено простогнав. Брязнув ланцюгом Полкан, вилазячи з будки, і сердито гавкнув у мій бік.

— А ти чого тепер пащу роззявляєш? Вночі треба було гавкати. А коли такий розумний, то сиди без сніданку!

Пес солодко потягнувся, проскавучав щось у відповідь, зайшов за будку, задрав лапу, а потім шаснув до свого кубла і звідти заблимав на мене очима підлабузника.

— Що, ледащо, вилупився? Дулі з маком не хочеш? Бабуся годує досхочу, а ти тільки й здатен на те, щоб лежати, відкинувши свої лапища, — заходився лаяти Полкана.

— Гей, малий, чи тебе баба з дідом з хати вигнали? Чого лементуєш удосвіта? Га? — прохрипів сонним голосом сусід, схилившись на низеньку огорожу.

— Ранок добрий, діду Миколо, — промимрив, знітившись. — а ось, Полкана лаю, бо за ніч так закрутився ланцюгом, що ще трохи — і бульби з носа пішли б. Ледь розплутав, — збрехав перше, що спало на думку.

— А Полкан тобі по мобільному про це сповістив? Еге? — засміявся сусід. — Дід ще спить?

— Та ні. Бабусі вночі стало зле. А татко на вихідні «Москвичем» приїхав. От вони з дідусем повезли її до районної лікарні.

— От біда. Ти бач, яка напасть, — мовив дід Микола й поліз до кишені по сигарети. — Телефонували?

— Влаштували до лікарні. Казали, що трішки покращало.

— Ну, а ти, значить, оце вийшов хазяйнувати? І першим ділом — прочухана собаці? Правильно, щоб знав, чий хліб їсть. Молодець. Ну, значить, порайся. А якщо той, чи щось там, то біжи до нас.

На годиннику — початок п’ятої. Розпочинати поратися ще рано. Насуплений Полкан винувато поглядав з будки. Зрештою, чого я на нього гримаю?

— Посидь. Зараз щось винесу.

На порозі зупинився — задзенькав мобільник.

— Бабусі набагато краще. Ми з дідусем чекаємо на лікаря. Він прийде сюди не раніше дев’ятої. Ти там, Сержику, через годину починай поратись по господарству. Повипускай курей і качок. Насип їм ячменю. Зрозумів? Тепер слухай далі. Нас не чекай. Одягнеш брезентові рукавиці — і в кінці городу нарвеш свині кропиви. А тепер повтори. З двору ні кроку! Зрозумів? Та сам не забудь поснідати. На цьому зв’язок закінчуємо. Чекай подальших вказівок.

Думками я був у вирі подій минулої ночі. Напевне, все, що трапилося, не слід розглядати як окремі, не пов’язані між собою події: шелестіння кущів малини під вікнами, тупіт копит на дорозі, розбите нічною птахою скло, відчинені до хати двері. Всьому є одна причина. Воно то так, але ж як злодій, чи хто він, у біса, міг проникнути до хати? Пройшов крізь стіни? Тоді б і вийшов так само. Стривай, а ноутбук?!!

Він лежав на столі. Монітор мерехтів заставкою робочого столу. Щось тут не так. Здається, ноутбук я вимкнув. Так, вимкнув. Чітко пам’ятаю, як вкладався спати, а потім згадав, що не вимкнув його. Наблизився до столу. Ні, це не маячня: ноутбук працює. Торкнув мишку — на робочому столі все, як і було: файли, течки — все на місці. Переглянув зміст дисків С і D. Ніде ні натяку на те, що хтось похазяйнував. Зазирнув до історії відвідування сайтів у браузері. Так чинив батько ледь не щовечора, бо хвилювався, чи я раптом не лажу по якихось «нехороших сайтах». Він вдавав з себе просунутого користувача, і це викликало в мене іронічну посмішку. Батько не знав, що вся історія відвідування сайтів легко стирається. До того ж Олег налаштував браузер так, що історія відвідувань зберігається лише три дні. Мене, власне, цікавили останні кілька годин сьогоднішньої ночі. Ось суцільні сайти новин, ось покер — це все батькова стихія. Останнє відвідування датоване 20:45 — прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій — це вже моя парафія. ВКонтакті я був о першій двадцять. На цьому історія відвідувань вичерпувалася…

Потому переглянув повідомлення ВКонтакті. Добра половина була від Андрія. Розділ «Друзі» повідомляв, що в мене з’явився новий приятель. Навів курсор, клацнув мишкою: без фото, ніяких відомостей про школу, місто. Взагалі — жодної інформації. Тільки ім’я — Тетяна. Повідомлення надійшло сьогодні о третій п’ятдесят: «Залишилося десять земних днів».

— Стривай! — збентежено прошепотів я сам до себе, не відводячи очей від монітора. — А чи то був сон?..

Мені ще ніколи в житті не доводилося самотужки шукати відповіді на стільки запитань одразу. Як я до них не підступався — все одно вони лишалися неприступною фортецею.

Google також не допоміг. Непомітно