Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

Знову залунав свист — раптово, посеред мелодії, наче людина, що свистіла, наспівала подумки аж кілька строф, поки її губи відпочивали. Звук почав переливатись, урвався й повернувся ще гучнішим, і я знову закричала, благаючи й водночас цокочучи зубами, несамовито вимахуючи руками й ногами, щоб утримати голову над водою. Якщо то свистів один із чоловіків на баркасі, я лише сповіщала їх про те, що досі жива, та тоді це чомусь не спадало мені на думку.

— Допоможіть! Є тут хтось?

Свист урвався.

— Допоможіть! Будь ласка! Агов!

Рятувальний жилет зі зламаним ремінцем зник. Взуття з мене спало, щойно я забила ногами. Мій одяг обважнів, і плетений «у кіску» светр тягнув мене додолу, поки я намагалася плисти на свист.

— Є тут хтось? — гукнула я знову, прорізавши густий туман верескливим від паніки голосом.

Із туману виринув, наче морський змій, вицвілий червоний човен, доволі схожий на той, який я орендувала у Джима Доннеллі, і поплив до мене. На веслах у ньому був чоловік; риси його обличчя приховував густий туман, але я чула, як він здивовано лайнувся. Мені було надто холодно, щоб збагнути, марю я чи вмираю (а може, марю й умираю водночас), але обличчя, що поглянуло на мене згори, було дивовижно знайоме. Мені залишалося хіба що молитися, щоб цей чоловік мені не ввижався.

— Можете зачепитися? Я вас затягну, — наполегливо промовив він.

Я потягнулася до міражу і, на щастя, намацала тверду матерію. Човен, як і чоловік, був реальний, але я змогла хіба що вчепитися за його борт, заплакавши з радості.

— Боже милостивий. Звідки ви взялися? — спитав чоловік. Його руки обхопили мої зап’ястки. Далі він підтягнув мене вгору, і я незчулася, як опинилася в човні. Мене вдарило і шкрябнуло бортом об стегно й живіт, і я скрикнула, тож чоловік звернув увагу на кров, що сочилася з мого живота.

— Що за чортівня? — процідив він крізь зуби, і я знову скрикнула. — Що з вами сталося?

Дно човна обернулося на хмару, а я геть обм’якла, втомившись так, що навіть не могла сфокусувати погляд на його обличчі. Він витягнув мої руки з мокрого светра, через який так важко було плисти, а по тому став шпарко обмацувати мою шкіру, розтираючи й зігріваючи кінцівки, і я розліпила очі, щоб пошепки подякувати йому. Його обличчя, прикрите картузом, як у чоловіків, що були на баркасі, прикрашали бліді, як туман, блакитні очі, і воно було дуже близько. Перехопивши мій погляд, його очі округлились.

— Енн? — спитав він. Те, як вражено він підвищив при цьому голос і як звично вимовив моє ім’я, здивувало мене не менше за ту ситуацію, у якій перебувала.

— Так, — ледь шепнула я здерев’янілими губами.

Мої очі вперто не бажали залишатися розплющеними. Я начебто почула, як він поставив запитання знову, тепер уже наполегливіше, та мій язик обважнів так само, як моя голова, і я ніяк не зреагувала. Відчула, як чужі руки торкнулися моєї блузи, знімаючи її з мого тіла і стягуючи через голову. Запротестувала, кволо вчепившись у тканину.

— Треба зупинити кровотечу, а тоді зігріти тебе, — наполіг він і прибрав мої руки, а побачивши, що там, лайнувся.

— Тебе підстрелили. Що за клята чортівня?! — Його акцент був такий схожий на Оїнів, такий утішний і приємний, що здавалося, ніби мене знайшов сам Оїн. Я кволо кивнула. Так, мене підстрелили. Я сама цього не розуміла, а ще втомилася. Дуже втомилася.

— Поглянь на мене, Енн. Не засинай. Рано ще. Тримай очі розплющеними.

Я виконала цей наказ, дозволивши йому втримати свій погляд. Окрім картуза на голові, чоловік був одягнений у твідове пальто поверх вовняного жилета і брунатних широких штанів, наче зібрався на месу й замість неї вирішив порибалити. Він скинув із себе пальто й жилет, а тоді смикнув за свою костюмну сорочку, в поспіху відірвавши кілька ґудзиків. Підняв мене й притулив до себе так, що моя голова впала йому на груди, тепер прикриті лише спідньою сорочкою з довгими рукавами. Від нього пахло крохмалем, милом і димом із каміна. Він уселяв у мене відчуття безпеки. Далі він став загортати мою талію у свою білу сорочку й зробив пов’язку, закріпивши рукави. Накинув пальто на плечі й огорнув мене теплом свого тіла.

«Я ж закривавлю йому одяг», — стомлено подумала я, поки він швидко розбирався з ґудзиками. Далі чоловік заходився опускати мене на дно човна, щільно підіткнув пальто довкола мене й накрив його чимось іще більшим. Я знову зусиллям волі розплющила очі й поглянула на нього з-під напівопущених повік.

Чоловік дивився на мене з виразом шоку на гарному обличчі. А обличчя в нього, як я зауважила, таки було гарне. Він мав масивну щелепу й глибоку борозну в підборідді, яка пасувала до складок на його щоках і різких ліній брів. Я ще раз зауважила, що він мені когось нагадує. Я вже його бачила. Спробувала зрозуміти, хто він, але через свій стан не могла згадати, на кого він схожий.

Він знов опустився на своє місце, взявся за весла й став гребти, заганяючи човен у легкі брижі на озері так, наче мусив виграти перегони, і його завзяття вселяло впевненість. Цей чоловік знав моє ім’я, і мене знайшли. Поки що цього було достатньо.

Я, напевно, заснула, бо раптом попливла знову, загубившись у воді й тумані, і настрашено застогнала, впевнена, що мій порятунок був усього-на-всього сном. Тоді мені спало на думку, що я не борсаюсь і не потопаю, і до мене дійшло, що я не пливу — мене підіймають, дістають із човна й виносять на причал. Я відчула, що притулилася щокою до дошок, а мої долоні злегка торкнулися вологого зношеного дерева.

— Еймоне! — погукав мій рятівник, і я почула, як він дременув причалом. Його кроки хутко віддалялись, а дошки вібрували у мене під вухом.

— Еймоне! — прокричав він іще раз — тепер, щоправда, далі. Повернулися дві пари квапливих ніг, тягнучи за собою візок, який скреготів по нерівних дошках. Чоловік, який знайшов мене на озері, сів поряд зі мною навпочіпки й прибрав із мого обличчя волосся.

— Знаєш, хто це, Еймоне? — спитав мій рятівник.

— Енні? — видихнув інший голос. — Це Енні?

Мій рятівник лайнувся так, наче чоловік на ім’я Еймон підтвердив те, у що не зовсім вірилося йому самому.

— Що з нею сталося, доку? Хто це скоїв?

— Еймоне, я не знаю, що сталося. Й у що вона вплуталась. А ще мені