Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Доку, я гадав, вона мертва! — видихнув Еймон.

— Ми всі так гадали, — пробурчав док.

— Як ви втримаєте це в таємниці? Не можна ж заховати людину, — запротестував Еймон.

— Я не триматиму в таємниці її… проте мені потрібно зберегти в таємниці це, доки я не дізнаюся, де в біса вона була весь цей час і чому хтось підстрелив її й викинув у озеро.

Тут чоловік на ім’я Еймон замовк, так, мов йому було щось відомо й поза цією розмовою. Я хотіла все пояснити, обуритися, сказати, що виникло якесь непорозуміння. Та це бажання було щонайбільше думкою, яка вже розпадалась, а коли мене поклали у візок — візок, який смердів капустою й мокрою псиною, — воно остаточно щезло. Я відчувала їхнє завзяття та їхній страх, але туман, подібний до тієї імли, що сховала чоловіків із вогнепальною зброєю, поглинув мене й мої запитання — я знепритомніла.

24 лютого 1917 року

Майкл Коллінз агітував за графа Планкетта в північному Роскоммоні, на південь від Дромагайра, і я поїхав послухати його виступ. Відколи Міка випустили із Фронґоху, минуло якихось два місяці, та він уже в гущі подій.

Мік побачив мене в натовпі й, договоривши, поскакав зі сходів, а тоді схопив мене в обійми й закрутив так, наче я його найдорожчий друг. Мік узагалі поводиться так із людьми. Я завжди цим захоплювався, бо сам не маю цієї риси.

Він спитав про Деклана й Енн, і мені довелося розповісти йому новини. Він не був близько знайомий із Енн, але Деклана знав і захоплювався ним.

Я відвіз його переночувати до Ґарва-Ґліба, жадаючи почути, що назріває в колах членів Братства. За словами Міка, громадськість схильна думати, що ми всі — шиннфейнівці. «Але основні принципи „Шинн Фейн“ відрізняються від наших, Томмі. Я вважаю, що звільнити нашу країну від британського панування можна буде лише за допомогою фізичної сили».

Коли я спитав його, що він має на увазі, Мік налив собі ще віскі й зітхнув так, наче затамував перед цим подих на місяць.

«Я не кажу, що треба окопуватись у будівлях і палити Дублін. Це нічого не дає. У 1916 році ми заявили про свою позицію, та заяв надто мало. Тут знадобиться інакша війна. Невидимість. Удари по важливих гравцях.

Ми заново організуємо Ірландських добровольців і запросимо до себе „Шинн Фейн“ та Ірландське республіканське братство. Усі партії, що згуртувалися в тому чи тому вигляді під час Повстання, мають зібратися знову з єдиною метою: раз і назавжди вигнати британців з Ірландії. Це ж, чорт забирай, наша єдина можливість бодай щось здобути».

Коли я спитав його, чим можу допомогти, він засміявся й поплескав мене по спині. Подумав хвилинку й запитав про мій дублінський будинок. Їм потрібні надійні місця по всьому місту, щоб миттєво ховати людей і складати запаси.

Я негайно зголосився, дав йому запасний ключ і пообіцяв зв’язатися з літньою парою, що дбає про помешкання під час моєї відсутності. Він сховав ключ у кишеню й м’яко промовив: «А ще, Томмі, нам знадобиться вогнепальна зброя».

Я промовчав, а його темні очі стали спокійнішими.

«Я створюю мережі контрабанди зброї по всій Ірландії. Знаю, як ти ставишся до того, щоб позбавляти людей життя, тоді, коли насправді заприсягнувся їх рятувати. Але, доку, ми повинні мати змогу битись у війні. А вона не за горами».

«Міку, я не переправлятиму для тебе зброю».

«Я так і думав, що ти це скажеш, — зітхнув він. — Але, можливо, ти здатен допомогти в інший спосіб». Він якусь мить дивився на мене, і я не став сумніватися, що він першою озвучив ідею контрабанди зброї, бо знав, що я відмовлюсь, а відмовити йому вдруге буде важче.

Він спитав, чи був мій батько англійцем.

Я сказав Мікові, що мій батько був фермером. Фермером був і його батько, а до нього — його батько, і так сотні років до того. Я сказав йому, що земля, яку вони обробляли, тепер лежить під паром — відколи мого прапрадіда звинуватили в участі в повстанні і йомени потягнули його на шмагання та осліплення дьогтем. Я розповів йому, що мій прадід утратив половину рідні під час голоду в 1845-му. Половина дідових дітей опинилася в еміграції. А батько помер молодим, обробляючи землю, що йому не належала.

У Міка спалахнули очі, і він знову плеснув мене по спині: «Прости мені, Томмі».

«Мій вітчим був англійцем», — зізнався я, бо від початку знав, що Мік мав на увазі саме це. Та мені досі було боляче від думки про те, яких кривд зазнав вітчим, а я нічим не зміг йому зарадити.

«Так я і думав. Томмі, тебе поважають. І на тобі немає тавра Фронґоху, як на решті нас. Ти маєш авторитет та зв’язки, які можуть стати мені в пригоді тут і в Дубліні».

Я кивнув на знак згоди, не знаючи напевне, чи справді можу бути йому корисним. Але Мік не сказав більше нічого, і ми заговорили про кращі часи. Та в мене калатає серце навіть тепер, коли я пишу про цю розмову тут, у книжці, яку ховаю від усіх.

Т. С.

Розділ 5

Зшаліла дівчина

Зшаліла, пісню вигадує,

На березі моря танцює;

Душа розділилась їй надвоє,

Дереться, падає, болю не чує…[16]

В. Б. Єйтс

Я прокинулася серед червонястої темряви й рухливих тіней. Вогонь. У каміні тріснуло й упало поліно, і від цього зашкварчали тріски — так, що я підхопилася, а тоді скрикнула від болю, що охопив увесь мій бік. Той тріск був схожий на постріл, і я згадала все, хоч і не знала напевне, що це: спогад чи нова історія. У мене часом бувало подібне. Я так поринала в писання, що сцени й персонажі, яких я створювала, оживали у мене в голові, об’ємні й динамічні самі собою, і приходили до мене вві сні.

Мене підстрелили. Мене витягнув із води чоловік, який знав моє ім’я. А тепер я тут, у кімнаті, трохи схожій на мою в готелі «Ґрейт-Сазерн», хоча на підлозі в ній замість килима був паркет, укритий квітчастими доріжками, шпалери на стінах були не такі