Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

Я, задоволена собою, плавно просувалася крізь воду. Натяг усього тіла й напруження, що його завдавала гребля, були для мене нові, але вода в озері, спокійна, як у ванні, м’яко плюскала об човен, і я зрозуміла, що цей рух мені подобається. Багатогодинне сидіння за письмовим столом не сприяло доброму здоров’ю, до того ж я вже знала: якщо примушувати себе до фізичної активності, це допомагає писати. Я бігала й примушувала себе віджиматися, щоб руки не знесилили, а на спині не виріс горб. І піт, і рух, і музика, що ревла під час таких занять у мене у вухах, допомагали відволіктися від своїх думок на одну благословенну годину. Фізична активність розганяла туман у голові й стимулювала синапси[14], і за останні десять років я зробила її частиною свого щоденного графіка. Я знала, що досить добре натренована, щоб відгребти на певну відстань і поговорити з Оїном на самоті, перш ніж віддати його вітру.

Мої весла плавно входили й виходили, майже беззвучно розтягуючи й розсуваючи воду. Далеко я не збиралася. Мені було видно причал позаду себе, а за ним — маєток, який ховався серед положистих пагорбів і яскраво вирізнявся блідою лінією даху на тлі зелені. Я веслувала все далі; сумка з урною стояла біля ніг, а мій погляд відірвався від берега й звівся до неба. Сіре небо якось дивно поєднувалося з водою. Довкола панувала майже потойбічна тиша, і цей спокій мене заколисав. Я тимчасово перестала гребти й попливла за течією. Лінія берега була праворуч від мене, а небо оточувало зусібіч.

Я взяла урну і якусь мить потримала її в руках, а тоді відкоркувала, готуючись до церемонії, на якій мала бути присутня лише я сама.

— Я повернула тебе сюди, Оїне. Ми тут. В Ірландії. У Дромагайрі. Я посеред озера Лох-Ґілл. Воно чудове, як ти й описував, але якщо мене віднесе в море, я поставлю це тобі на карб.

Я спробувала засміятися. Ми з Оїном сміялися дуже часто. Що ж мені робити без нього?

— Оїне, я не готова тебе відпустити, — схлипнула я, хоч і знала, що не маю тут вибору. Настав час попрощатись остаточно. Я проказала слова, які він говорив мені в дитинстві сотню разів, слова з однієї поеми Єйтса, слова, які я вибила б на надгробку, якби Оїн дозволив поховати його відповідно до моїх бажань:

Фейрі, зі світу нудного мене заберіть,

Я вітер з вами радо осідлаю,

Розхристаним прибоєм пробіжу

І пломенем станцюю в верховині[15].

Іще якусь мить протримала урну біля грудей. А тоді подумки помолилася вітру й воді, щоб вони вічно берегли Оїнову історію у бризі, і перекинула її, викинувши руку широкою дугою й охнувши, коли білий попіл цілковито поєднався з легкими пасмами імли, що вже почали осідати довкола мене. Попіл, мені здалося, став стіною білого туману, що коливалась і згущувалась, і раптом я перестала бачити вперед далі кінця свого човна. Не стало ні лінії берега, ні неба — навіть вода зникла.

Я поклала урну до сумки й посиділа так трохи, сховавшись у тумані й не маючи змоги продовжувати гребти. Човен гойдав мене, як колись гойдав Оїн, і я знову стала дитиною, що сиділа в нього на колінах, змарніла від смутку й утрати.

Хтось свистів. Я сполошилася; цю мелодію можна було впізнати миттєво. «Забуть його». Улюблена пісня Оїна. Я була посеред озера, а хтось свистів. Свист проходив крізь туман бадьорою флейтою серед моторошної білизни, безплотний і недоречний, і я не могла збагнути, з якого боку він долинає. Відтак звук стих, неначе людина, що свистіла, віддалилася, дражнячи мене своїм намаганням пограти в піжмурки.

— Агов! — гукнула я в туман, просто щоб упевнитися, що я ще на це здатна. Слово не стало відлунювати, а просто застигло в повітрі, підтримуване вологою і стримане моїм власним небажанням порушувати спокій. Я взялася за весла, але гребти не стала — раптом засумнівалась, у якому напрямку треба плисти. Причалювати на другому боці озера я не хотіла. Найкраще зачекати, поки туман розсіється, а тоді спробувати погребти назад до берега.

— Там хтось є? — гукнула я. — Здається, я втрапила в халепу.

У моє поле зору плавно ввійшов ніс баркаса, і нараз я побачила, повівши поглядом знизу вгору, трьох чоловіків, які, своєю чергою, побачили, дивлячись згори вниз, мене, явно шоковані моєю присутністю, так само як я їхньою. На них були картузи минулої епохи, низько насунуті козирками на чоло, а їхні очі глипали на мене з явною тривогою.

Я поволі підвелася, ревно молячись; раптом мені стало лячно, що я застрягну в тумані навічно, а ці люди залишаться моїм єдиним шансом на порятунок.

Це був не найрозумніший вчинок у моєму житті, та, може, він і врятував мені життя.

Коли я підвелася, чоловіки заціпеніли так, наче моє стояння їм чимось загрожувало, а той, що був посередині, із круглими від напруження очима й тонкою від недовіри лінією губ, різко вийняв руку з кишені й наставив на мене пістолет. У нього затремтіла рука, і я хитнулася. Він без попередження, без якихось вимог, без жодної причини натиснув на спусковий гачок. Пістолет приглушено тріснув, і мій ялик раптово сильно здригнувся — здавалося, без жодного зв’язку з тим, що зробив чоловік, неначе з глибин Лох-Ґіллу під моїм човном зі свистом виринуло велике чудовисько й викинуло мене за борт.

Від студеної води мені геть перехопило дух. Я борсаючись силкувалася відновити дихання, забила ногами, щоб виплисти, і стала відпльовуватися, щойно моє лице вихопилося назовні у важку білизну, майже таку саму мокру й густу, як вода, у яку я впала.

Мені не було видно нічого, крім білизни, нескінченної білизни. Ні човна. Ні землі. Ні неба. Ні чоловіків із вогнепальною зброєю.

Я спробувала відкинутися назад, змусити себе поплисти за течією й помовчати. Якщо я не бачу їх, вони не бачать мене, міркувала я. Спромоглася на те, щоб тримати голову над водою, не надто хлюпаючись, прислухаючись і придивляючись до білизни. За адреналіном і зажерливим холодом ховався пекучий біль у боці. Я продовжувала вагатися, намагаючись ігнорувати правду: мене підстрелили, і мені потрібно знайти свій човен. Якщо я не знайду свого човна, то потону.

Я почала щодуху плисти то сюди, то туди, широким колом огинаючи місце, де впала, в