Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

— Ще й христосуватися! — проказав Пудько крізь сон і ухопив замість чарки баранячу ногу. — Пішла, клята баба!

— Йди, Горпино, годі тобі! — промовив, підвівшись, Остраниця. — А то я, хоч ти стара і гледіла мене, зніму зі стіни ось цей батіг, бачиш ти цей батіг?

Горпина, котра звикла боятися владного голосу <…>[94] пана, відразу підкорилася.

— Ну, Пудько, де ж Тарас? Що він робить? Чому я його не бачу? — А що ж йому робити? Звісно, що робить, спить де-небудь.

— Ну, так ходімо ж і ми спати, тільки не в душній хаті, а на вільній землі, під небом.

Запорожець натягнув на себе кобеняк і вийшов слідом за Остраницею зі світлиці, <в> якій ледь був не впав, зачепившись за щось, що лежало біля порогу. За голосом, котрий подав загорнутий у кожух тулуб, Остраниця впізнав Курника, та помітно було, що він хильнув не менше інших, бо в його словах була дивна супротилежність тому, що він ще казав звечора. Навіть самий спосіб висловлення був не той, чимало слів устрявало таких, котрі дивно й смішно було від нього чути. Помітно було, що на нього багато зробили впливу запорожці. «Ех, славна кіннота у запорожців! Торо, торо, торо, торо, гоп, гоп, гоп… Ех, славна кіннота у запорожців. Торо, торо, гоп, гоп, гоп! Славна кіннота! Слухай-но, паноньку, скажи мені, яка у тебе кіннота? У мене кіннота запорозька. Звідки ти, мужиче? Нащо ти прийшов? Не скажу, в мене кіннота запорозька! Торо, торо, торо, кінь, гоп, гоп!» і тому подібне. Остраниця спробував був підійти до отамана, котрого вказав йому Пудько і котрий лежав, підмостивши собі під голову барильце, та почув від нього одні зовсім незв’язні слова, з чого він виснував, що всі гуляли як слід, і вирішив залишити їх у спокої і приєднатися до інших, котрих хропіння створило найфантастичнішу музику. Швидко все поснуло.

Глава IV

Одначе ж Остраниця довго не міг заснути, намарне перевертався він з боку на бік і пробував усі положення: сон тікав від нього, а думи непрохані приходили й силою лягали в його мозок. Отже його приїзд даремний, стільки приготувань, стільки турбот — усе по-пустому! Вона не хоче їхати з ним. Так ось це те кохання, те гаряче, те безмежне кохання! Їй жаль матері, для матері готова вона забути своє кохання. Чи спроможна вона до пристрасті, коли може ще думати при ній про інше, про батька чи матір? Ні, ні, де кохання справжнє, таке як слід, т<ам> немає ні брата, ні батька.

— Ні, я хочу, — говорив він, простираючи руки, — щоб вона чи мене одного, чи нікого не любила. Цілуй, пригортай мене! Хай жар твого дихання війне мені на щоки, тремтячі груди твої притиснуться до моїх грудей… і ще при цьому думати про інше… О! Як чудно! як дивно створена жінка! Нас приводить вона у шаленство, весь гориш, весь полум’я у серці, душно, туга, а вони… а сама вона, либонь, і не знає, що коїть у нас. Вона собі так, наче й не було нічого, дивиться безпечно і не знає, що за муку призвела.

А тим часом місяць, що плив серед неосяжного синього розкішного неба, і свіже повітря весняної ночі на час заспокоїли його думки. Вони вилились у довгому монолозі, з котрого, можливо, <читачі> дізнаються скільки-небудь про життя героя.

— І як же їй, справді, залишити бідолашну матір, котра колись її леліяла і котру тепер вона леліє, для котрої немає нічого й не буде вже нічого в світі, коли не буде [з нею дочки]. Вона одна для неї радість, пожива, життя, захист від батька. Ні, права вона… І предивна доля моя! Батька я не бачив, його вбили на війні, коли мене на світі ще не було. Матір потонула, я бачив тільки посинілий і розрізаний труп. Вона, кажуть, потонула. Її витягли мертву й з утроби її вирізали мене, непритомного, неживого. Як мені врятували життя, сам не знаю. Хто врятував? Нащо врятував? Краще б пропав не живши! Чужі пригріли. Ще малим і нерозумним, я вже наїзджав із запорожцями. [Далі] знову випадок: мене полонили татари. Не гоже жити між них християнинові, пити кобиляче молоко, їсти конину. Одначе ж я був веселий душею; ну, вирвусь же коли-небудь на волю! І ось приїхав я на батьківщину сирота-сиротою. Не зустрів нікого знайомого. Хоч би собака була така, котра знала мене в дитинстві. Нікого, нікого! Проте ж, хо<ча> сумна, а все-таки радість була, і печально й радісно. Болісно було дивитися, як глузував католик з православного народу, й заразом весело. Стривай<те>, ляхи, побачите, як розтопче тебе вільний, мов степи, народ! Що ж? Ось тобі й похвалився! Побачив гарну дівчину і все забув, все до дідька. Ох, очі, чорні очі!.. Схотів Бог погубити людей за беззаконня й послав вас. Збиралося компанійство помститися за наругу над Христовою вірою і за безчестя народу. Я ні про що не думав, мене майже силою вже змусили схопитися за шаблю. У лихий час затіялась ця битва. Що-то роблять тепер у полоні зраджений гетьман наш і полковники? Гріх лежить на мені. Ще б можна було поправити, ворожі втрати, певно б, були сильнішими, коли б вдарив із засідки я. Тікає все Запорожжя, побачивши, що й Гальки батько на ворожому боці. А все ви, чорні брови, ви всьому виною! І ось я знову приїхав сюди з ватагою товаришів, та не права помста й не жага відкупити собі славу силою й кров’ю завела мене. Все ви, все ви, чорні брови! Дивне диво кохання? Ні про що не думаєш, нічого на світі не хочеш, тільки б сидіти все біля неї, прикипівши до неї очима, пригорнувши її ближче до себе, так, щоб розпашіла щока торкнулася щоки, і все б дивитися.

Боже, яка гарна вона була сьогодні. Ось вона дивиться на мене. Серденько моє, Галя, Галюнечка, Галочка, Галюня, душко моя, крихітко моя! Що-то тепер робиш ти? Певно, не спиш і думаєш про мене! Ні, не можу, несила залишити тебе, не залишу ні за що. Як же придумати? Голова моя горить, і не знаю, що робити! Поїду до короля, вблагаю Івана Остраницю, він добуде мені грамоту й королівське прощення і тоді, тоді… Бог знає, що тоді буде, тільки