Альош Штегер - Прощення

викидають на сміття. Ці металеві пальці, можливо, виглядають, як пальці, але це — не пальці, хоча я відчуваю їх і рухаю ними, наче вони мої. Так само, як я все ще відчуваю біля себе свою сестру-близнючку і своїх двох дівчаток. Все це — частина мене, але вже не моє. Я мертва, але живу. Чому я ще живу, Адаме? Такі люди, як я, не повинні жити. Люди торочать про смертну кару! Що її треба скасувати, що це надто жорстоко! Найстрашніше покарання — залишитися живим, убивши людину, яку ти найбільше у світі любив.

Роза затуляє долонями обличчя.

— Ти ні в чому не винна, Розо.

— Що ти знаєш? Що ти знаєш, ти, сраний повноцінний чоловіче з двома душами? Що ти зробиш? Ти навіть мене, неповноцінну істоту, не зміг вбити! Мене, що вбила свою сестру-близнючку і двох своїх дітей! Свине, ти мені ще будеш щось говорити!

Роза робить великий ковток із пляшки. Обоє довго мовчать. Білий спостерігає за нею, чекає, доки вона заспокоїться.

— Я винна. Завжди була винна. Провина — мій досвід. Ми народилися першого червня. У знаку Близнюків. Близнюки. Бланка була кращою в усьому. Завжди була кращою. І вона ніколи не була винною. Завжди винною була я. Коли іграшки були не поскладані, або коли ми забували вигуляти пса, і він напісяв посеред вітальні. Завжди винною була я. Бланка — ніколи. Вона — ні. Вона була милішою, ніж я. Вона була вродливішою за мене. Розумнішою. І хлопців у неї було набагато більше, ніж у мене. Мені завжди залишалися самі рештки. А якщо ти їси рештки, стаєш рештками сам. Врешті-решт я її вбила. І крім неї я вбила все, що мала в житті: двох своїх дівчаток, таких же проклятих, як я. Своїх маленьких близнючок, які насправді не мали шансів на життя. Розумієш, Білий, я забрала життя у своїх власних дітей. Мені було недостатньо того, що я сама лайно. Я мусила ще й у власних дітей відібрати можливість стати кращими за те лайно, яким є я.

— Розо, — тихо каже Білий. — Це був нещасний випадок.

— Автівка сама їхала, чи що? Я була за кермом, і я винна, що їх уже нема на світі.

— Ти просто вигадуєш, Розо. Суд виправдав тебе.

— Який суд? Чий суд? Мій — ні! Я не визнаю жодного іншого суду, крім свого. Жоден суд не може засудити мене до кінця, до останнього моменту чи навіть більше, — тільки я сама. Мене засуджують власні думки, Білий! Коли я дивлюся в дзеркало — вони мене засуджують. Коли я переходжу дорогу і дивлюся на автівки, які проїжджають повз, — вони мене засуджують. Коли бачу мам із маленькими дітьми — вони кричать мені: «Ти винна!»

— Розо, ми говорили про це безліч разів. Припини себе мучити. Ти продовжуєш жити, бо для того є причина. Ні ти, ні я її не знаємо, але причина є, це відомо нам обом. Не може бути, щоб усе просто сталося випадково.

— Я хочу померти, Білий, не розумієш?

— Розо, ти уявляєш? Ти, близнюки, все, що з тобою в житті сталося, потім угорська секта, те, що нас дивом залишили живими, а тепер ще й Фаркаш! Чи ми могли бодай уявити, що серед тих кількох переодягнених священиків культу був хтось із Марибора? Розо, це не випадковість, розумієш? Наша зустріч — не випадковість. Не випадково ми тут разом. Все, що відбувалося у твоєму й моєму житті, привело нас сюди. У нас є місія, Розо. Ця місія — не випадковість. До речі, герб місцевого футбольного клубу — теж не випадковість.

Роза сп’яніло дивиться на Білого, запалює наступну сигарету.

— Який стосунок до всього цього має герб футбольного клубу?

— Я ніколи не думав про це раніше, аж до моменту, коли вводив Фаркашу сироватку. Ти бачила: у нього два тату. На плечі витатуюваний герб ФК «Марибор»: квітка фіалки, на якій зображені замок і птах, чи щось схоже. В ту мить, коли я ввів сироватку, зрозумів значення герба. Фіалка має запаморочливий аромат — по суті, це наркотик. У той же час, її квітка на гербі виглядає як великі хмари диму, мов якийсь вибух. Мариборський замок — це не той замок, що отут, за рогом, у старій частині міста. Старий мариборський замок стояв на горі, високо, над старим містом, де до сьогодні збереглася лише каплиця. Після руйнації замку на його місці протягом століть стояла невеличка піраміда. Саме тому гора ще досі називається Пірамідою. Тобто Піраміда — це гора, на якій замок, зображений на гербі ФК «Марибор». А тепер найголовніше: той елемент над замком на гербі — не птах. Я все життя думав, що на гербі зображений якийсь дуже стилізований птах, але помилявся. Це бомба чи якесь повітряне судно, що пікірує на гору Піраміду, чи щось подібне.

— Гаразд, гаразд. Тобто: прибули іншопланетяни, відвідали Піраміду, і замок, і це місто, і просто розбомбили його — щоб через кілька мільйонів років Гітлеру не довелося це робити знову, якось так? — уїдливо питає Роза.

— Саме так, — відповідає Білий і сміється.

— Адаме, тобі не здається, що ти надто далеко заходиш?

— Розо, ти бачила душі, що вилітають із тіла, якому прощено? Що таке душі? Душі — це залишки якихось інших форм життя, в якихось нам невідомих вимірах, але іноді ми можемо з ними спілкуватися, навіть допомагати їм. Знаєш, який головний секрет і центральна доктрина саєнтологів? Це історія про Ксену. Сімдесят п’ять мільйонів років тому на іншій планеті нібито існувала цивілізація, якій загрожувало знищення через перенаселеність. Ксену був їхнім правителем. Він вирішив здійснити геноцид проти власного народу, щоб таким чином зберегти планету. Мільйони своїх людей наказав розмістити в космічних кораблях, аргументувавши це перевезенням їх на нові, красивіші планети. Вони обрали Землю. Але їх сюди доправили не для того, щоб розселити, а щоб повкидати у вулкани і повбивати.

— І?

— І повбивали. Всіх. Крім обраних. Більшість його людей вбили. Але душі загиблих продовжували жити, бо душі неможливо знищити. Тому їх пропустили через програму засліплення. Зманіпулювали ними. Від убитих залишилися душі, які минуле лише відчувають, та вже не пам’ятають. Це перелякані, збентежені душі. Вони люблять гуртуватися, туляться одна до одної, створюючи своєрідні грона душ. У цих гронах вони витісняють одна одну, кусаються, паразитують на інших. Ці грона — те, що є нашими душами. Ми — душі вбитих, але забули про це.

Роза якийсь час дивиться на Білого. Потім перехиляє пляшку віскі й робить ще один великий ковток.

— Отже, наша планета… — тихо каже Роза.

— …суцільне кладовище. Куди не ступиш, всюди лише могили і душі, що не мають прощення, бо вони не можуть вийти з того виміру, в’язнями якого є вже протягом тисячоліть. Звершуючи обряд прощення, ми уможливлюємо їм перехід від одного виміру в інший, допомагаємо їм утекти зі своїх кліток — і вони згадують, звідки та як вони потрапили в ці клітки.

— А Марибор?

— Це один з найбільших цвинтарів у цій частині світу. Піраміда, Кальварія та інші навколишні гори — не що інше, як величезні кургани, в яких лежать мільйони людей.

— І все це ти зрозумів з герба місцевого футбольного клубу?

— Це ж логічно. Що найбільш